Лавка у під’їзду
Віктор Степанович вийшов у двір на початку другої. Тиснуло у скронях учора доїв останній олівє, а сьогодні зранку розібрав ялинку і сховав іграшки в коробки. У квартирі було так тихо, що аж тремтіли стіни. Натягнув шапку, захопив телефон і спустився сходами, звично тримаючись за холодні перила.
Січневе небо висіло низько над подвірям доріжки обережно підсипані піском, пухкі замети, ані душі. Віктор Степанович обтрусив лавку біля другого підїзду, сніг злітав темними клаптями з вогких дощок. Тут добре думалося, особливо коли нікого нема: можна посидіти хвилин пять, перевести подих і повертатись додому.
Не заперечуєте, якщо присяду? почувся за плечем чоловічий голос.
Віктор Степанович озирнувся. Стрункий, у темно-синій куртці, на вигляд років пятдесят пять. Обличчя ніби знайоме, та згадати важко.
Сідайте, місця вистачить, посунувся Віктор Степанович. З якої ви квартири?
Сорок третя, другий поверх. Три тижні як переїхав. Мене Олександр звати.
Віктор Степанович, відповів, потискуючи руку. Вітаю у нашому спокійному дворі.
Олександр дістав пачку сигарет:
Можна закурити?
Кидайте собі.
Віктор Степанович давно не палив ось уже десять років, може, більше. Але запах диму раптом згадав редакцію районної газети, де пропрацював усе життя. У ніздрях заворушилась ностальгія, хотілося вдихнути швидко стримав себе.
Ви давно тут живете? спитав Олександр.
З вісімдесят сьомого року. Тоді весь мікрорайон лиш ставили.
А я тут поруч працював, у Будинку культури Металургів. Звукорежисер.
Віктор Степанович насторожився:
У Валерія Захаровича?
Саме так! Ви його знали?
Писав про нього нарис. Вісімдесят девятого, на ювілейний концерт. Пригадуєте, коли «Серпень» грав?
Та я від початку до кінця той концерт памятаю! усміхнувся Олександр. Колонку тоді таку привезли, що вся сцена хрустіла, а підсилювач іскрився
Розмова покотилася сама собою. Виникали імена, історії то смішні, то болючі. Віктор Степанович ловив себе на думці, що вже час додому, але розмова знову переходила у щось нове музиканти, апаратура, закулісся.
Він давно відвик від таких довгих розмов. Останні роки в редакції писав лише термінові тексти, а пенсія замкнула його в чотирьох стінах. Переконав себе, що так спокійніше ні від кого не залежати, не привязуватись. А тут щось у грудях розмерзалося.
Знаєте, Олександр загасив третю сигарету, у мене вдома весь архів є. Афіші, фото, концертні касети. Я сам писав із пульта. Якщо цікаво…
Навіщо це мені, майнула думка у Віктора Степановича. Знову виходити, спілкуватись, неспокій у розпорядку… А може, нічого нового й не побачу.
Можна глянути, кивнув. Коли вам зручно?
Та хоч завтра, о пятій після роботи.
Домовились, Віктор Степанович відкрив телефон, набрав номер. Мій записуйте, якщо що передзвонимося.
Того вечора він довго не міг заснути. Перебирав у голові фрагменти розмови, згадував подробиці минулого. Декілька разів тягнувся до телефону скасувати зустріч, послатися на справи. Але не скасував.
Вранці його розбудив дзвінок. На екрані висвітилося: «Олександр, сусід».
Ви не передумали? пролунало невпевнено в слухавці.
Ні, відповів Віктор Степанович. На пяту буду.
