Холодно лежить — пектиме сон
— Значить цього разу не на кілька днів? Затримаєтесь довше, Соломійко? Чого ти мовчиш?
— Ганно Іванівно, ще раз із днем народження! Не хворійте, бережіть себе! Як тільки з Богданом усе вирішимо, відразу подзвонимо.
Соломія поспіхом поклала слухавку, ніби тримала жабу.
«Отакої», — подумала вона, відсуваючи телефон, — розмова була приємна, ювілей радісний, але кожне слово у трубці хололо долоню».
Їй зовсім не хотілось їхати на дачу свекрухи під час довгоочікуваної відпустки. В світі є мільйон кращих місць — Карпати, Трускавець, навіть річка під Полтавою. Вона натякала чоловікові: можливо, цього року відпочити деінде? Та Богдан був непохитний: старших треба шанувати. Не їхати — нечемно.
* * *
— Соло, я бачу батьків раз на рік. Хіба ми маємо й на відпочинку їх уникати? А то діти забудуть, що мають іншу бабусю й діда в іншому місті.
— Коханий… А тобі не здається, що ці приїзди потрібні лише тобі?
— Що ти маєш на увазі? — Богдан насупився, його тінь на стіні здригнулася.
— Твої батьки вже звикли жити далеко. Вони не страждають без онуків. Їм і так добре.
— Звідки такі думки?
— Твоя мати просить мене лише про фотографії старших чи відео молодшого. Щоб показати сусідкам. Як вони вчаться, чи не захворіли — це її не цікавить. Нас з проблемами — теж.
— Ми далеко. Якби жили поряд, все було б інакше.
— Знаєш… Моя мати теж у іншому місті, але вона мчить до нас при першій потребі. Бере відпустку, купує квиток на потяг. Твоїх батьків я не бачила навіть у сні поряд достатньо довго.
— Твоя мати — золото. Вічна рушниця-рятівниця.
— Саме так. Коли ми в неї приїздимо, вона грає з хлопцями у хованки, купається в річці, ганяє м’яч. Любить їх. І вони — її. Так має бути: теплота, турбота.
— Люди різні. Моя мати — спокійна. Їм уже по сімдесят. Тож і не їхати?
Соломія стиснула губи, ніби ковтаючи камінь. Але вирішила — не сьогодні.
— Мені там погано. І дітям теж. Незручно.
— Та чого? У них чудова дача, окремі кімнати, чистота. Що ще потрібно?
— Знаєш, Богдане, є вислів: «Холодно лежить, та пектиме сон». Це про мене там.
— Чому ж мовчала? Я завжди думав, що вам добре. Ідеальний відпочинок — й батьків відвідати.
— Все. З першої миті наші ноги руйнують їх ідеальний світ.
— Мені здається, ти вигадуєш. Занадто вразлива стала.
— Богдане, ти завжди там щось лагодиш, помічний. А я бачу все: їдкі коментарі матері, підступні погляди батька. Нам десять років одружені, а мені здається, Ганна Іванівна досі не прийняла, що це я твоя дружина. Інколи здається — вона не рада нам усім.
Чоловік нервово переступив з ноги на ногу, бажаючи втекти.
— Поїдемо. Але будь уважнішим до того, що відбуватиметься. Тоді все зрозумієш.
* * *
Наступні дні Соломія збирала речі, а Богдан ходив похмурий, мов гроза на обрії. Слова дружини обпали його, як окроп.
Дорога займала чотири години. Соломія намагалась створити святковий настрій: співала з молодшими синами на задньому сидінні. Вона знала — чоловікові було боляче слухати правду. Але мовчати вже не могла.
Скільки років вона була для всіх «хорошою». Усміхалася, ковтала образи. Лише тепер зрозуміла — даремно. Свекруха, відчувши владу, ловила кожну мить, щоб укусити. Діти галасливі — вина Соломіїна. Богдан
Машина тихо пливла дорогами країни, а Віка, тримаючи на руках дрімаючих Остапа та Петра, дивилась як гори Ворохти або хвилі Чорного моря — місце справжньої родинної згоди — стають ближчими, і Влад, схопивши її руку, вперше за довгі роки відчув полегшення.
