Ледь виповнилося мені вісімнадцять, як я з головою пішла у заміжжя. Саме так пішла стрімголов, несподівано як для всіх, так і для самої себе. Але що було зроблено вже не змінити. Відкривалася зовсім нова сторінка життя, до якої я мала ще пристосуватися, зокрема й знайомство з батьками мого молодого чоловіка. Він був спантеличений не менше за мене ми обидва, немов ті пташенята, випали з гнізда, не навчившись ще, як слід, літати.
Одного зранку, коли тітка Ганна годувала мене сніданком, як і завжди підсовуючи щось смачненьке й лагідно намовляючи доїсти усе, до нашої хати завітала бабуся-сусідка. Вона уважно поспостерігала за нашою процедурою годування, тяжко зітхнула й сказала:
Балувана ти, дитино, ще й не знала, що таке образа, от побачиш, як свекруха кров попсує.
Ой, годі лякати дівчину, суворо обірвала її моя тітка Ганна.
І справді, образ я ще тоді не знала наша незвичайна родина складалася з бабусі й трьох її доньок: мою маму Лесю і старшу сестру Аню. А я найменша і балувана тітчиною улюбленицею. Чоловіків у нашій родині не стало, війна забрала всіх, залишивши лише жінок. Жили дружно, діти купалися у любові й турботі, навіть надмірній.
Як наймолодшу, мене особливо балували. Сусідка мала рацію образи я майже не знала. Але те колюче слово “свекруха” різануло мене по вуху й душі жорстке, непривітне, наче загроза, якась невідома мені неприємність.
Свекруха ж виявилась симпатичною, високою, ставною жінкою. Вона підкликала мене: “Заходь, донечко”, й щиро усміхнулася. Жодного страху, вона заклопотано поралася по господарству, пригощала смаколиками, показала мені свій невеликий город із рівними, гарно доглянутими грядками, а ще похвалилась поросям той радісно захрюкав, побачивши господиню.
Бориско, Бориско, зараз нагодую, ти в мене молодець! лагідно промовила вона і до поросяти, і ніби до мене. Мені аж тепло зробилося наче похвалу отримала я.
Городик, Бориско уся ця атмосфера була така рідна, знайома ще з дитинства, і підсвідомо я довірилася, почала навіть відчувати, що тут мені затишно.
Вранці наші чоловіки йшли на будівництво, а ми залишалися поратися. Але з тим незручним словом “свекруха” я не могла звернутися до неї, а вже настав момент, коли звертатися треба було якось. Якось, коли вона похвалила моє ім’я, я почала розповідати їй про княгиню Квітославу, а вона, сміючись, каже: “Називай мене так само Квітослава, а повністю Квітослава Іванівна. Подобається?” Вирішила за мить мою внутрішню проблему, відтоді я і зверталась до неї: “Квітослава Іванівна”.
Все йшло своєю чергою. Я дивувалася, як швидко й непомітно Квітослава Іванівна порається коли я прокидалася, сніданок був готовий, підлога натерта, на городі й сліду від бур’янів, а Бориско ситий, вгодований.
Ми любили посидіти на призьбі, поговорити, і вона, сміючись, розповідала мені про свою воєнну молодість із трьома хлопчаками, як на лісорозробках працювала за трудової повинністю, як діти одного разу загубили хлібні картки, а добрий керівник залишив її прибиральницею у магазині й велів збирати та забирати крихти з лотків. “Добрий був чоловік, царство йому небесне. Трохи допоміг мені, особливо твоєму чоловікові, тоді ще маленькому він був слабенький.”
Уява моя яскраво малювала ці картини, нові емоції, нові розуміння наповнювали мій світ. Так і тривало все, доки не трапилася історія.
Ранком Квітослава Іванівна розбудила мене:
Доню, сьогодні жінки йдуть у ліс по ягоди. Я теж піду, може, й вам принесу. А ти Бориска нагодуєш? Відерце вже готове.
Та звісно, що за питання, нагодую без проблем! відповіла я, залишившись одна.
Та вже за мить Бориско нагадав про себе гучним вереском. Я взяла відерце, попрямувала до хліва. Порося, вже чимале, жило у маленькій будівлі біля городу. Треба було відчинити дверцята, зайти й вилити їжу в корито. Я думала що простіше, але помилялася.
Не встигла я відчинити двері, як Бориско ривком розчинив їх повністю, вибив відро й кинувся, мчачи просто на город. Вільний поросячий дух поніс його навколо він скачав і кидалося радіючи життю, ламаючи доглянуту зелень.
Я стояла в розпачі, навіть не розуміючи, з чого почати. Але треба щось робити, інакше праця Квітослави Іванівни знищена, мої шанси на хороші стосунки з нею зникнуть. Настав отой жахливий час, коли кров мені справді “псується” та заслужено.
“Треба будь-що загнати Бориска в хлів!” кинулася на город, женучись за ним, заливаючись слізьми від безпомічності. Швидкість у нас була схожа, інколи я встигала його схопити, але порося виривалося й бігло далі, не бажаючи знову у стайню.
Стало ясно: так нічого не вийде. Треба щось вигадати. Я побігла по хліб до хати і спробувала заманити його. Від голоду Бориско довірливо підходив, забирав хліб прямо з рук, поступово я вела його до хліва, але як тільки ми підійшли ближче знову драла у протилежний бік, вередуючи ще дужче. Город руйнувався на моїх очах, навіть маленьку тепличку для помідорів перевернув. Безнадійність обпекла душу.
І тут врешті-решт Бориско сів, відпочиваючи після галасу, навіть перестав тікати. Відмазану у бруд спину я пригладила, почала легенько чесати йому черево, як це робила вдома з нашими тваринами. Йому сподобалося він примружився й задоволено захрюкав.
Я навіть не помічала часу чергувала втомлені руки, аби лиш не зупиняти це «почухання». Мріючи лише про одне щоби порося не ворушилось, щоб я могла перепочити від жаху.
Спека ще більше пекла, а горло пересохло. Ми абсолютно протилежні за емоціями: щасливий порося і злощасна я, двоє у бруді посеред руїн невинного грядкового світу.
Раптом почувся знайомий скрип калитки до нас кинулася Квітослава Іванівна.
Ой ти ж паразит, замучив дівчину! вигукнула вона, схопила Бориска за ногу, потягнула в хлів, зачинила двері. Мене підняла за лікті ноги аж німіли завела у двір.
Стій, доню, зараз водички принесу кинулася до хати, винесла велике відро, принесеної зранку води, і почала обливати мені руки, ноги, розтерте обличчя.
З мене стікала чорна вода, змішана з слізьми, і разом із нею, здається, остаточно випарувалося те страшне, колюче слово “свекруха”.
Відчуття свободи було таким сильним, що я й не втрималася: Ой, мамочко моя! Вона засміялася, пригорнула мене, відвела до хати пригощати ягідою.
Про зіпсований город розмова була коротенька, махнула рукою:
Та що там, дрібниці, ще виросте, помідорчики підуть побачиш! Ну, з поросяти що взяти? Побігав і досить. Відпочинь, доню, поки наших хлопців нема, я обід швидко зварю.
Де бралося стільки терпіння, сили і доброти у жінки з такою тяжкою долею, невідомо. Хто наділив її цією мудрістю і чуйністю? Але тепер я дуже добре знаю, як і чому виростають у таких мам добрі, порядні, щирі й люблячі сини, котрих вони віддають чужим дівчатам тим, хто часто ще не розуміє, як багато значить слово “мама”.
