**Невидимий тягар**
З першого погляду ніхто не здогадався б, що з Ігорем щось не так. Високий, стрункий, з вивіреною акуратністю у кожному русі — він виглядав як людина, у якої все під контролем. Одежа завжди бездоганна: темний плащ, випрасувані сорочки, чоботи, начищені до дзеркального блиску. Щодня починалося однаково: кава з невеличкої кав’ярні у центрі Чернігова, легкий ківок баристці, яка знала його замовлення напам’ять, потім пробіжка вздовж Десни, де він зустрічав одного й того самого діда у потертій кепці, що біг свою дистанцію не поспішаючи. Далі — робота у проектному бюро, де він креслив плани будинків з такою точністю, ніби намагався збудувати для себе міцну фортецю — без тріщин і слабких місць. Усе було ідеально. Крім одного.
Зранку на його грудях лягав холодний вапняковий камінь. Не біль — просто тягар, що перешкоджав дихати. Не фізичний, а якийсь глибинний, ніби повітря наситилося свинцем, а в ньому розчинявся безіменний неспокій. Світ навколо залишався без змін: ті самі вулиці, ті самі обличчя, той самий ритм. Але в цій звичайності крилося щось зловісне, наче кожен день повторювався не за власним вибором, а через примус, через інерцію, від якої не втекти. Ігор мовчав про це. «Просто втомився», — говорив він собі, уникаючи власного погляду у дзеркалі. Інколи вигадував: «Погода змінюється». Це було простіше, ніж копатися в правді. Якій саме — він не знав. Або боявся дізнатися.
На роботі його поважали. Він ніколи не порушував терміни, завжди здавав креслення вчасно, ідеально вивірені. Якщо замовнику щось не подобалося, Ігор мовчки переробляв, не виявляючи ні роздратування, ні образи. Не сперечався. Не заперечував. Просто стирав і починав наново, з тією ж холодною точністю. Мовчання було його щитом. Мовчання означало контроль. Ще з дитинства він засвоїв це правило. Надто швидко. Коли за голосні слова йшли важкі кроки батька й мертва тиша за дверима маминої кімнати. Коли він навчився кашляти беззвучно, щоб не привертати уваги. Ця звичка — розчинятися, не залишаючи слідів — в’їлася в нього, як запах старого будинку. Майже назавжди.
Одного вечора, повертаючись до дому холодними вулицями, він помітив стареньку біля сусідніх дверей. Вона стояла, згорбившись, даремно намагаючись потрапити ключем у замок. Її пальці тремтіли, наче корилися не їй, а якомусь внутрішньому метушливі жаданню. Ігор впізнав її — Наталя Семенівна, самотня пенсіонерка з першого поверху. Останні місяці її ніхто не бачив: ні у дворі, ні на сходах. Наче вона стала тінню. Він підійшов, тихо запропонував допомогти. Вона мовчки простягнула ключі, її погляд був порожнім, але в цій порожнечі мигнула дитяча вразливість, як у дитини, здивованої несподіваним. Ігор відчув, як щось всередині нього зворушилося. Її мовчання кричало голосніше за будь-які слова.
У її кімнаті пахло ліками і зів’ялими квітами, повітря було густим, немов у приміщенні, де час зупинився. Він допоміг їй дійти до старого крісла, обережно підтримуючи за лікоть, і вже збирався йти, коли вона раптом прошепотіла, дивлячись у підлогу:
— А у вас вдома увечері світло горить?
Питання було дивним, майже безглуздим, але воно різануло, як ніж. Ігор не відповів. Не зміг. Він пішов, але наступного ранку, стоячи перед дзеркалом, вперше помітив свої очі. Не втомлені, не сумні — порожні. Наче в них не лишилося нічого, кріВони просто відбивали світло, як порожні вікна покинутого дому.
