Легко обіцяє — важко виконати

— Ну, цього разу сподіваюсь, ви не на три дні? Погостите довше? Оксанко! Чого мовчиш?
— Ганно Степанівно, ще раз із днем народження! Не хворійте, дбайте про себе! Ми з Юрою, як тільки вирішимо, одразу подзвонимо.
Оксана поспішила скінчити розмову.
«Отак от буває, — подумала, кладучи телефон. — І бесіда здавалась приємною, і свекруха сьогодні ласкава, як ніколи, і привід радісний — її ювілей. Та від першої секунди мені мрелось швидше втекти з цієї розмови».
Їй зовсім не хотілося їхати до свекрухи у відпустку, та ще й такої довгоочікуваної, що, нарешті, співпала з відпусткою чоловіка. Вона щиро вважала, що є мільйон місць, де вони з Юриком і дітьми чудово проведуть час. Вона натякала чоловікові: може, хоч цього літа обрати для відпочинку щось інше, а не дачу Ганни Степанівни. Та Юрій стояв на своєму. Так його виховали. Старших треба шанувати. Батьків не можна не порадувати приїздом. Нечемно.
* * *
— Оксан, я бачу їх ледь раз на рік. Ти хочеш, щоб ми й у відпустці перестали їздити? Так діти й зовсім забудуть, що мають ще й інших бабусю з дідусем у Львові.
— Любий, як тобі м’якше сказати… А тобі не здається, що ці приїзди потрібні лише тобі?
— Що ти маєш на увазі? — Юрій нахмурився.
— Те, що твої батьки звикли жити далеко. Їм і так добре. Вони не страждають, що рідко бачать онуків. Не проводять з ними часу.
— Оксан, звідки такі думки?
— Твоя мама у листуванні просить лише одного: надіслати фото старших чи відео молодшенького. І все. Вона ж ніколи не питає, як у них справи, як навчаються, чи не хворіють. Їй онуки потрібні лише, щоб хизуватися до сусідок гарними фото. Гарна картинка — не більше. А що за нею — її не турбує. Наші клопоти їй цікаві.
— Не згоден. Ми далеко. Вони не можуть посидіти з Оленкою, забрати її з садочка чи зустріти старших зі школи. Якби жили поряд, все було б інакше.
— Знаєш, Юрко… Моя мама теж в іншому місті. Але це не заважає їй мчати до нас у будь-якій скруті. Вона як «Рятувальники» — завжди на підхваті. Згадай, скільки разів за рік вона брала відпустку чи лікарняний, купувала квиток і їхала. А твоїх батьків я такими швидкими не бачила.
— Так, Оксан, теща у мене золото. Я й не заперечую. Я вдячний Галині Тимофіївні. Вона завжди наша паличка-виручалочка.
— Саме так. І коли ми приїжджаємо до неї, вона тішиться з хлопців. Гуляє, катається на велосипедах, купається в озері, грає в схованки та футбол. Дуже любить дітей, і вони їй платять тим самим. Так і має бути. Тепло, турбота, любов.
— Оксан, ну що ти від мене хочеш? Люди різні. Твоя мама — гультяйка, жвавун. Мої батьки старші, іншого складу. Що тепер, зовсім не їздити до них?
Оксана на хвилину замовкла, стиснула губи. Але вирішила не цього разу.
— Мені там погано, і дітям теж. Незручно. Навіть не знаю, як пояснити.
— Та як так? У батьків гарна дача, у нас окремі кімнати, там чисто, зручно. Що ще для щастя?
— Знаєш, Юрку, є така приказка: «Мягко стелет — жорстко спать». Ось вона чудово описує мій стан у свекрухи.
— Неочікувано… Чому рані
Світлана Сергіївна, озирнувшись по порожнім, незвично тихим кімнатам своєї розкішної дачі, аж пальці прикусила від подиву – де ж поділися ці гучні, невгамовні гості, яких сама ж і запрошувала?
А сімейко їхня, тим часом, мчала вже по трасі Київ-Одеса, співаючи незграбну, але щиру, пісеньку про море, пригоди та свободу від усього, що “м’яко стеле”.