В домі були гості. Вони у них бували майже щодня.
Всі тільки пють, пють, пляшки всюди, а поїсти нічого. Навіть шматочка хліба не знайти На столі лише недопалки й порожня консервна банка з-під шпрот, Леонід ще раз уважно оглянув стіл, та там не було нічого.
Гаразд, мамо, я піду сказав хлопчик, повільно взуваючи свої порвані черевики.
Він ще сподівався, що мама зупинить його, скаже щось лагідне:
Куди ж ти, синку, не поснідавши, і на вулиці ж холодно. Буди вдома. Зварю тобі кашу, а гостей вижену, та й підлогу помию
Він завжди чекав від мами теплих слів, але вона не любила їх говорити. Її слова були жорсткими, колючими, і Леонід від них завжди замикався у собі.
Цього разу він вирішив піти назавжди. Леоніду було шість років, і він уже відчував себе дорослим. Насамперед хлопчик задумав заробити грошей, купити собі булочку, а може й дві. Його живіт голосно вимагав їжі.
Як заробити гроші, Леонід не знав. Прогулюючись біля торгових ларьків, він помітив у снігу порожню пляшку, поклав її до кишені, потім знайшов чийсь пакет і ще півдня збирав скляне барахло.
Пляшок було вже чимало, вони дзенькотіли у пакеті. Леонід уявляв собі, як купить пухку духмяну булочку з маком чи родзинками, а може, навіть з глазурю, та зрозумів, що на глазур пляшок бракуватиме, й вирішив пошукати ще.
Він підійшов ближче до платформи приміських поїздів, де чоловіки очікують електричку та пють пиво. Леонід поставив важкий пакет біля кіоску і побіг за свіжою пляшкою. Поки шукав, підійшов якийсь брудний, сердитий чоловік, забрав пляшки і подивився так загрозливо, що Леонід розвернувся і тихо одійшов.
Мрія про булочку зникла, наче примара.
Збирати пляшки теж важка робота, подумав Леонід, і знову покрокував засніженими вулицями.
Сніг був мокрий, липкий. Ноги промокли й змерзли. Сутеніло зовсім, він сам не змив, як зайшов до якогось підїзду, впав на сходовій клітці, підкотився ближче до батареї і поринув у гарячий сон.
Прокинувшись, він подумав, що досі спить: було тепло, затишно, а найголовніше чудовий запах їжі!
У кімнату увійшла жінка з неймовірно доброю усмішкою.
Ну що, хлопчику, лагідно спитала вона, обігрівся? Виспався? Йди снідати. А то йду вночі, а ти, наче кошеня, на сходах спиш. От узяла та й забрала додому.
Це тепер мій дім? ще не вірячи у своє щастя, спитав Леонід.
Якщо дому немає, нехай буде й твій, відповіла жінка.
Далі все було схоже на казку. Незнайома тітка годувала його, дбала, подарувала новий одяг. Згодом Леонід розповів їй усе про своє життя із мамою.
У доброї тітки було чарівне імя Соломія. Насправді імя доволі звичайне, але Леонід почув його вперше і вирішив, що тільки в доброї феї бувають такі красиві імена.
Хочеш, я стану твоєю мамою? якось сказала вона, пригорнувши його міцно до себе, як справжня, любляча матір.
Звісно, Леонід хотів Але щаслива історія обірвалася несподівано. Через тиждень прийшла його мама.
Мама була майже твереза, кричала на Соломію:
Мене ще не позбавили материнських прав! На сина усі права.
Коли вона забирала Леоніда, з неба падали сніжинки, і йому здавалося, що той дім, де залишалася добра тітка, схожий на білий замок.
Далі все пішло погано. Мама пила, він тікав із дому, ночував на вокзалах, збирав пляшки, купував хліб. Ні з ким не знайомився, нічого не просив.
Згодом маму позбавили прав, а Леоніда віддали до дитячого будинку.
Найболючіше було те, що він так і не міг згадати де той білий замок, у якому живе добра жінка із казковим імям.
Минуло три роки.
Леонід жив у дитбудинку. Замкнутий, мовчазний. Його улюблене заняття усамітнюватися і малювати. Малював лише одне: білий будинок і сніжинки, що падають із неба.
Одного дня у дитбудинок завітала журналістка. Вихователька водила її кімнатами, знайомила з дітьми. Вони підійшли до Леоніда.
Леонід гарний, цікавий хлопець, але він не може пристосуватись у колективі. Проблеми не минають, хоча він у нас уже три роки. Ми працюємо над тим, щоби знайти йому сімю, пояснила вона гості.
Давай знайомитись, мене звати Соломія, запропонувала журналістка Леоніду.
У Леоніда засвітилися очі, він ожив, заговорив! З захопленням розповідав про іншу добру тітку Соломію, здавалось, із кожним словом його душа теплішала. Щоки почервоніли, очі блищали, вихователька здивовано дивилася на його перетворення.
Імя Соломія стало золотим ключиком до серця хлопчика.
Журналістка Соломія не витримала, розплакалася, слухаючи історію Леонідового життя; вона пообіцяла надрукувати матеріал у місцевій газеті, бо, може, та добра жінка прочитає та дізнається, що Леонід чекає зустрічі з нею.
Обіцянку вона стримала. Сталося диво.
Жінка не передплачувала газету, але в неї був день народження, і колеги подарували їй квіти, а квіти загорнули у газету бо була зима. Вдома, розгортаючи упаковку, вона помітила заголовок статті: “Добра жінка Соломія, Вас шукає хлопчик Леонід. Відгукніться!”
Вона прочитала статтю і зрозуміла: це її шукає той самий хлопчик, якого вона колись підібрала на сходах і хотіла всиновити.
Леонід одразу впізнав цю жінку. Він кинувся до неї. Вони обіймалися, плакали всі і Леонід, і Соломія, і вихователі, що були свідками зустрічі.
Я так чекав тебе, сказав хлопчик.
Важко було його вмовити відпустити тітку Соломію додому. Вона не могла забрати його відразу: попереду була процедура усиновлення, але вона щодня приходила, відвідувала його.
P.S
А далі у Леоніда була щаслива доля. Тепер йому вже двадцять шість. Він закінчив технологічний університет. Збирається одружитися з гарною дівчиною. Життєрадісний, товариський юнак, дуже любить свою маму Соломію, якій завдячує всім.
Уже дорослим вона розповіла йому, що чоловік пішов від неї через бездітність. Вона почувалася самотньою, нікому непотрібною Саме тоді знайшла його на сходах і зігріла любовю.
Після того як його забрала мама, Соломія думала з болем: “Мабуть, не доля”
І була безмежно щаслива, коли знову зустріла його у дитбудинку.
Леонід пробував дізнатися, як склалася доля його біологічної матері. Дізнався, що квартиру у Львові вони винаймали, і багато років тому вона зникла з чоловіком, який щойно вийшов із тюрми. Шукати далі він не став. НавіщоІноді, прогулюючися вулицями рідного міста, Леонід ніби знову бачить свій білий замок серед сніжинок не той з дитинства, а власний дім, з теплом і любовю, які отримав і виростив у собі. Кожного року на новорічні свята він обовязково купує дві булочки з глазурю одну для себе, другу для мами Соломії. Вони сидять поряд біля вікна, згадують дорогу до щастя і діляться ним з усіма, хто переступає їхній поріг. Леонід добре памятає: світ може бути холодним, але навіть у найбільшу завірюху завжди знайдеться хтось, хто тримає для тебе ключ від дому.
Леонід і його дім із білих сніжинок: історія хлопчика, що шукав тепла серед гостей, пляшок і без лас…