Вчора у нас в квартирі знову були гості. Насправді, гості у нас бували майже щодня хто з сусідів, хто зі знайомих мами. Всі сиділи за столом, пили горілку, пляшки тільки й чути, як цокотіли по столу… а ось їжі зовсім не було. Я рився очима по столу тут лише недопалки, пусті банки з-під шпротів і жодної крихти хліба. Хоч би скоринку знайти…
Я ще раз оглянув усе навколо й зрозумів, що нічого не знайду. Тоді підвівся, сказав мамі:
То я піду, і обережно взяв до рук свої старенькі, порвані черевики.
Я сподівався, що мама мене зупинить, скаже щось добре, може запропонує залишитись, нагодує, вижене гостей і нарешті вимие підлогу… Але теплих слів від неї я ніколи не чув. Її слова завжди були такими жорсткими, неначе кропива хочеться одразу сховатися, зіщулитися.
Цього разу я вирішив: піду назавжди. Мені було лише шість, але я вже уявляв себе дорослим. Я думав, зароблю грошей і куплю собі булочку, а може й дві, бо животик давно порожній.
Як заробити грошей не знав. Йшов вулицею біля кіосків та помітив у снігу покинуту скляну пляшку. Поклав у кишеню. Потім знайшов старий целофановий пакет і ще півдня збирав пляшки. Зібрав цілий пакет такий повний, що пляшки дзвеніли на кожному кроці. Уже мріяв про пухку запашну булочку з маком або ізюмами, а може навіть, покриту глазурю… Лише зрозумів: на глазурі не вистачить пляшок, треба шукати ще.
Підійшов ближче до платформи електрички, де дядьки частенько пють пиво в очікуванні потяга. Я поставив пакет біля кіоска, побіг ще по одну пляшку. Раптом якийсь похмурий чоловік у брудному одязі підійшов, забрав усі мої пляшки, посварився на мене й так погрозливо подивився, що я змушений був піти геть.
Мрія про булочку розчинилась, як туман.
Збирати пляшки теж нелегка робота, розміркував я, і знову побрів засніженими вулицями міста.
Сніг був мокрий, липкий. Черевики промокли, ноги оніміли. Надворі вже зовсім темно. Я й сам не помітив, як зайшов у чужий підїзд, впав на сходах, підкотився до батареї та забувся у гарячому сні.
Прокинувся від того, що було тепло. Справжнє диво комфорт і затишок, ще й у повітрі пахло чимось неймовірно смачним!
До кімнати зайшла світла жінка з доброзичливою усмішкою.
Ну що, хлопчику, вже прогрівся? Виспався? Час снідати, лагідно мовила вона. Йду вночі, бачу, ти як кошеня спиш просто у підїзді от і взяла тебе додому.
То це тепер мій дім? не вірячи власному щастю, спитав я.
Якщо в тебе немає дому, буде твій, відповіла чуйна жінка.
Далі все було, як у казці. Незнайомка годувала мене, турбувалась, купила новий одяг. Я поступово відкрився їй та розповів про своє життя з мамою.
Добру жінку звали Лілія чарівне імя, нечуване для мене. Здавалося, що таке гарне імя можуть носити лише добрі феї з казки.
А хочеш, я стану твоєю мамою? якось запитала вона, ніжно пригорнувши до себе, як це роблять справжні люблячі матері.
Я, звісно, хотів. Але щасливе життя швидко закінчилось. За тиждень до мене прийшла мама майже твереза, та гримала на Лілію:
Моє материнство ще не забрали, маю право на сина!
Коли вона повела мене з квартири, сніжинки падали з неба, і я думав, що той дім, де залишалась добра Лілія, схожий на білий палац.
Далі було все погано. Мама запивала, я тікав з дому, ночував на вокзалі, знову збирав пляшки, купував хліб. Ні з ким не знайомився, нічого не просив.
Згодом маму позбавили материнства, а мене відправили до дитячого будинку.
Найболючішим було те, що я так і не зміг згадати, де той білий дім, у якому жила жінка з чудовим іменем Лілія.
Минуло три роки.
Я жив у дитячому будинку, майже ні з ким не розмовляв, любив усамітнитися. Найбільше подобалось малювати одну і ту ж саму картину білий будинок та сніжинки, що падають із неба.
Одного дня приїхала журналістка. Вихователька водила її кімнатами, знайомила з дітьми. Завели й до мене.
Леонід цікавий і добрий хлопець, але не може пристосуватися до колективу. Хоч ми вже три роки працюємо над цим. Шукаємо родину для нього, пояснила вихователька.
Привіт! Я Лілія, давай познайомимось, сказала журналістка.
Я аж здригнувся, наче прокинувся, почав розповідати про іншу добру тітоньку Лілію. Моя душа розквітла, очі горіли, на щоках зявилися румяні плями. Вихователька дивувалась моєму перетворенню.
Імя Лілія стало золотою ключкою до мого серця.
Лілія, журналістка, не стримала сліз, слухаючи мою історію, й пообіцяла розмістити статтю в місцевій газеті може, добра жінка Лілія прочитає і знайде мене.
Вона дотрималась слова. І сталося диво.
Лілія-опікунка не передплачувала газету, але у неї був день народження. Колеги подарували їй квіти, завернули букет у газету, бо на дворі зима. Вдома, розгортаючи папір, прочитала заголовок: “Добра жінко Ліліє, вас шукає хлопчик Леонід!”
Вона прочитала та зрозуміла це саме я, той хлопчик, котрого вона колись взяла з підїзду й хотіла всиновити.
Я одразу впізнав її. Обійнявсь, заплакав і я, і Лілія, і всі вихователі, хто були поруч.
Я так на тебе чекав, прошепотів я.
Її ледве вмовили піти додому оформлення усиновлення ще буде тривати, та вона щодня приходить до мене.
P.S.
Далі у мене розпочалась щаслива доля. Зараз мені вже 26. Я закінчив Львівський технологічний інститут, збираюся одружитись з дівчиною Оксаною веселий, товариський, щиро люблю свою маму Лілію, якій завдячую всім.
Згодом вона розповіла, що її чоловік покинув через відсутність дітей, вона була нещасною і самотньою. Саме тоді на сходах знайшла мене й зігріла турботою.
Після того, як мене тоді забрала мама, Лілія думала: “Мабуть, не доля.”
Вона була неймовірно щаслива, коли ми знову зустрілись у дитячому будинку.
Я потім намагався знайти свою рідну маму. Дізнався, що квартиру в Києві ми винаймали, а вона давно поїхала невідомо куди із чоловіком, який відбував строк у тюрмі. Далі шукати не став навіщо?
Сьогодні я розумію: справжня сімя там, де тебе люблять. Не важливо, звідки ця любов важливо, що вона дає сили й віру у краще життя.
