Я вперто не міг повірити, що Оленка моя донька. Марія, моя дружина, працювала продавчинею в супермаркеті. Тихенько в містечку шепотіли, що вона часто надовго зникає в комірчині з чужими чоловіками. Тому я й не приймав до серця ту маленьку Оленку. Дитину я не полюбив. Єдиний, хто підтримував онучку це дідусь, який у спадок залишив їй хату.
Оленку любив лише дідусь
З раннього дитинства Оленка часто хворіла. Вона взагалі була тендітною, низенькою на зріст. У нашій родині таких дрібненьких не було, бурчав я. А ця дитина як горщик з ніжками. З часом моя холодність до доньки, здається, вплинула і на Марію.
Щиро Оленку любив тільки дід Гриць. Його хата стояла на самому краю села біля лісу. Гриць усе життя працював лісником, навіть на пенсії щодня щось робив у лісі: ягоди збирав, цілющі трави, взимку підгодовував звірів. Люди в селі вважали його трішки диваком, навіть побоювались: ніби щось сказав і воно збулося. Але по лікарське зілля завжди приходили до нього.
Давненько Гриць поховав дружину. Його розрадою стали ліс і Оленка. Як мала пішла до школи, більше жила в дідуся, ніж у рідній хаті. Гриць навчав її розуміти трави, розповідав байки про ліс. Навчання Оленці давалося легко. На запитання, ким хоче бути, вона впевнено відповідала: Буду людей лікувати. А Марія тільки й казала, що грошей на її навчання нема. Дідусь жартував: Не журися, я не жебрак допоможу. Крайній випадок продамо корову!
Заповів онучці дім і щасливу долю
Марія рідко навідувалась до батька, а тут раптом зявилася на порозі. Прийшла за грішми: її син Сергій програвся десь у Тернополі, потрапив у халепу його побили, вимагають грошей.
Як приспічило, тоді й завітала? суворо спитав Гриць. А скільки років сюди й не заглядала!. Відмовив дочці: Я борги Сергійка покривати не збираюсь. У мене онука, їй ще треба вчитися!
Марія спалахнула: Більше ні тебе, ні тієї Оленки бачити не хочу! гримнула дверима й вискочила. Коли Оленка вступила в медичний коледж, ні батько, ні мати навіть копійки не дали. Підтримував лише дідусь, та стипендія виручала, бо дівчина була здібною.
Перед випуском Гриць захворів. Відчуваючи наближення смерті, закликав онуку: Дім я тобі заповів. Їдь у місто працювати, а про хату не забувай: поки тут живуть люди, дім живий. Узимку розпалюй вогонь у печі. Не бійся тут і доля тебе відшукає. Повір, щастя знайдеш, якщо не полишиш рідного порога, віщував дід. Схоже, знав щось наперед.
Дідове слово здійснилось
Гриця не стало восени. Я працював медбратом у районній лікарні. На вихідних Оленка їздила до дідового двору, палити піч, підтримувати лад. Запасів дров ще довго вистачить. Погода обіцяла лихо. У неї два дні вихідних, у квартирі не сиділося жила в далекої родички.
Ввечері приїхала до села. Вночі здійнялася завірюха. Вранці вітер ущух, сніг усе сипав, дорога зникла. Раптом стукіт у двері. За порогом стояв незнайомий хлопець. Доброго дня. Я тут застряг на машині навпроти вашої хати. Може, лопата знайдеться?, питає. Під ґанком стоїть беріть! Може, допомогти?, відповідає Оленка. Незнайомець, високий чоловік, глянув на неї з усмішкою: Вас, мабуть, саму ще й навалить снігом дякую, якось сам.
Хлопець спритно розгріб сніг, завів авто. Але трохи проїхав знову загруз. Почав копати знову. Оленка покликала його в дім на чай, бо завірюха, певно, скоро скінчиться. Гість, трохи повагавшись, погодився. Не страшно тут самій, біля лісу?, питає. Дівчина пояснює: приїжджає на вихідні, працює в Тернополі, хвилюється лиш, чи автобус добереться назад. Хлопець, представився як Тарас, теж мешкає в райцентрі й їхати йому туди. Вирішили їхати разом.
Оленка, повертаючись з роботи, якось, із подивом побачила Тараса. Мабуть, ваш чай на травах чарами володіє, усміхнувся він, бо так хотілося вас побачити ще раз. Може, і чаю знову пригостите?
Весілля у нас не було: Оленка не захотіла, Тарас спершу наполягав, але згодом здався. Між ними зявилося щире кохання. Оленка пізнала і не у книжках тільки пишуть, що чоловік носить свою дружину на руках. Коли народився їхній первісток, всі дивувалися, як із такої тендітної мами народився справжній богатир! На питання, як назвуть сина, Оленка відповідала: Тарасом, на честь доброго чоловіка.
Тепер, озираючись на прожите, я розумію: лиш любов і підтримка роблять людину щасливою. Не варто завжди прислухатися до чуток чи жити в образах. Треба знаходити місце для доброти та дозволити щастю завітати у власний дім.
