Леонід вперто не вірив, що Оксана його донька. Віра, його дружина, працювала продавчинею в місцевому магазині. В селі часто говорили, що вона надто довго засиджується в підсобці з незнайомими чоловіками. Тому й підозрював Леонід: може, ця маленька Оксана й не його дитина. І не любив дівчинку. Дитині лише дідусь простягнув руку підтримки та залишив у спадок свій дім.
Оксаночку щиро любив лише дідусь
У дитинстві Оксаночка часто хворіла, була крихітна, тендітна, така собі билиночка. «В нас в роду таких малих не було», докірливо казав Леонід. «А ця дитина ледве до стільця дотягується». Згодом його відчуження передалося й Вірі мати стала холоднішою до доньки.
Однією, хто по-справжньому піклувалася про Оксану, була душа її діда Миколи. Його старенька хата стояла на краю села, просто під самим лісом. Микола десятки років був лісником, і навіть на пенсії майже щодня ходив у ліс: збирав ягоди, лікувальні трави та взимку підгодовував звірів. Дідуся побоювалися через дивакуватість: казав щось мудре, і воно здійснювалося. Але, попри це, по зілля й відвари йшли саме до Миколи.
Дружину свою поховав давно, і захистом від самотності стали ліс та онучка. Коли Оксанка пішла до школи, частіше залишалася у діда, ніж удома. Микола знайомив Оксану з травами, лікарськими коріннями. Дитина гарно вчилася. На питання: «Ким хочеш стати?» вона твердо відповідала: «Я буду людей лікувати». Мати лише відмахувалась: мовляв, грошей на вищу освіту нема. А дідусь лагідно утішав: «Не журися, Оксанко, як скрутно буде й худобину продам, але допоможу».
Заповів Оксані дім і щастя
Дочка рідко відвідувала батька, а тут неждано-негадано прийшла на поріг. Приносила прохання треба було грошей, бо її син Влад забігався по картярських боргах у місті й повернувся додому побитим. Терміново вимагали гроші, «щоб з-під землі дістала».
Чого припекло одразу на мій поріг? суворо зустрів доньку дід Микола. Скільки років тебе тут не було! І відмовив: Не збираюся я покривати Владикові борги. Мені ваша Оксанка навчатися мусить.
Віра закипіла від люті, волосся на голові їй зашипіло. Не хочу вас бачити! Для мене ні дідуся, ні доньки не існує! голосно гукнула й зі сльозами вибігла.
Коли Оксана вступила в медичний коледж, батьки не видали їй жодної гривні. Підтримував лише дідусь, виручала й стипендія в Оксани були гарні оцінки.
Перед самим випуском Микола захворів. Слабнучи, він лишив внучці хату у спадщину й наказав завжди повертатись до села, не кидати дідову оселю: «Дім тримається, поки в ньому живе людський дух. Взимку піч наче серце має горіти. Не бійся одна тут залишатися, Оксанко. Тут сама доля до тебе прийде», передбачив дід Микола. «Ти будеш щаслива, дитино»
Пророцтво діда Миколи справдилося
Не стало Миколи восени, коли ліс уже дихав прохолодою. Оксана працювала медсестрою в районній лікарні. Щоразу на вихідні поспішала в дідів дім: розпалювала грубу, зігрівала оселю. Дров залишилось ще багато Микола завбачливо заготовив усе заздалегідь. Прогноз погоди не тішив: обіцяли заметіль. Оксані не хотілося сидіти у квартирі винаймала куток у родичів своєї подруги з коледжу.
Ввечері приїхала в село, а вночі почалася завірюха. Зранку пішов густий сніг, дорогу перемело. Хтось постукав у двері. Оксана обережно відкрила. На порозі стояв незнайомий молодий чоловік.
Добридень. Авто не можу викопати якраз навпроти вашої хати застряг. Лопата є? спитав він.
Занесена коло ґанку. Беріть. А, може, мені допомогти? відповіла вона.
Чоловік окинув поглядом її тендітну фігуру й усміхнувся:
Не вартує, щоб ще й вас засипало під сніг!
Хлопець вправно розчищав замет, завів автівку. Кілька метрів і знову застряг. Взявся ще раз до лопати. Оксана покликала: заходьте до хати, випийте гарячого чаю все одно краще чекати, поки заметіль ущухне.
Кілька хвилин вагався, а далі махнув рукою й увійшов. Не боїтеся тут сама, на самому краю села? запитав у неї.
Я лише на вихідних тут, працюю у місті. От тільки думаю, як добиратимуся, якщо автобус не приїде.
Він Станіслав зі згаданого райцентру запропонував: «Мені також треба у місто, разом легше дістатися». Оксана погодилася.
Вдень, після зміни, Оксана вирішила пройтись пішки і раптом назустріч вийшов Стас.
Ваш травяний чай, напевно, чарівний, жартував він, так захотілося побачити вас знову. А може, ще й раз чаю пригостите?
Весілля вони не святкували. Оксана не побажала Стас спершу наполягав, а потім змирився. Але між ними була щира любов. І Оксана переконалася: не тільки в казках, а й у житті чоловіки можуть носити своїх жінок на руках.
Коли на світ зявився їхній первісток, у пологовому будинку дивувалися у такої маленької матері народився справжній богатир! На питання, як назвуть сина, Оксана відповідала з посмішкою: «Буде Миколою на честь найдобрішої людини в моєму житті»Оксанка обережно тримала немовля, відчуваючи біля себе Стаса його надійна рука ніжно взяла її за плече. Сонячний промінь пробився крізь вікно, танцюючи на дрібних кутиках кімнати. У цю мить вона згадала слова діда: «Дім тримається, поки в ньому живе людський дух».
За вікном уже починалась весна. Перша проліска визирнула на підвіконні, а неподалік з лісу долинула знайома трель співала пташка, як колись, коли Оксанка слухала казки свого дідуся. В тій простій, але затишній хаті де завжди пахло сушеним зіллям та свіжим хлібом вона нарешті відчула справжню родинну любов. Затиснувши крихітну долоньку свого сина, Оксана вперше чітко усвідомила: вона продовжила ті невидимі нитки тепла та добра, які залишив їй дід Микола.
«Як добре, що серце палає, коли є кого любити», подумала вона й лагідно посміхнулася Стасу, який мовчки розумів усе без слів. Минуле відступало десь далеко, а тут і зараз стукало нове щастя відкривалося дітям і майбутньому. Хата вже ніколи не буде порожньою: тут знову лунатиме дитячий сміх, тут житиме любов. І світло віконця над лісом то вже її маленька зірка на щасливу долю.
