Журавлики-кораблики плинуть по небу…
Соломія прокинулась й ніжно потягнулася. Потім задумалася — який сьогодні день? Повернула голову, щоб подивитися на годинник. Погляд спинився на білій сукні, що висіла на дверцятах шафи. Занадто довга, тому вивісила зовні, щоб не зім’яти. Спогади нахлинули разом, пригнічуючи, немов каміння на грудях.
Коли міряла сукню в магазині, на мить здалося, що все робить правильно. Віталія немає. А Арсен поруч — живий, уважний, успішний, гарний. Нічого не змінити. За кілька годин вона надіне цю сукню й поїде до палацу шлюбів у весільному кортежі.
Соломію здригнуло від цієї думки. Відвернулася від сукні — символу її зради.
Вчора вона так і сказала мамі. Бліда, виснажена хімією та операціями, мати дивилася на доньку запалими очима.
— Розумію, доню. Але Віталія немає.
— Зник, але не загинув, — різко відповіла Соломія. — Може, у полоні, адже полонених обмінюють.
— Соломійко, а яким він із полону повернеться? Ти новости дивишся? Навіть якщо тілом цілий, то з психікою буде біда. Навіщо тобі це? Тобі лише двадцять чотири. Життя тільки починається. І знайомі ви були недовго.
— Мам, я обіцяла чекати. Вихідячи заміж, я зраджую його. А якщо він повернеться? Як у вічі йому дивитимусь? — Соломія вже кричала, захлипаючи.
— Тихо, не кричи. Він теж обіцяв повернутися. Війна. Легко обіцяти, важко виконати. Невже б не дав знати, якби був живий? — Мати обняла доньку.
Соломія схилила голову на мамине плече й почула, як важко та дихає. У легенях ніби шелестіло папірцем.
«Мама права. Арсен стільки для нас зробив. Влаштував маму до кращої клініки Києва, дав грошей на лікування. Маму буквально витягли з того світу. Вона ще проходить хімію. Є надія. А якщо їй знову стане погано? Грошей немає, вся надія на Арсена. Не можу відмовитись… Це ж мама, вона мріє про онуків… А я егоїстка, думаю лише про себе…»
Соломія витерла сльози.
— Усе буде добре, мамо. Не хвилюйся.
Мати зітхала, украймки поглядаючи на доньку, час від часу хрестячи її, гадаючи, що та не помічає.
— Не будь дурною. Триматися за такого Арсена треба обома руками, — лаяла Соломію подруга Мар’яна, не приховуючи заздрості.
— Ось і тримайся за нього. Ти ж красуня, — Мар’яна похитала головою й покрутила пальцем біля скроні.
— Я йому винна, розумієш? — гарячилася Соломія. — І завжди буду винна. Це як добровільна в’язниця. Він може робити що завгодно, а я навіть пискнути не зможу. Бо вин-на, — по складах вимовила вона. — Це не життя, а кайдани.
— Дурниця. Поживеш трохи, не звикнеш — розлучишся. І справа з кінцем, — легко порадила Мар’яна.
Саме ці слова все вирішили. Але чим ближчим ставав весільний день, тим важче було на душі. «Ну так, відпустить він мене, звісно. Стільки грошей влив у нас із мамою», — з жалем думала вона. — І не втечеш. Куди? Маму не кинеш. Це вб’є її. Тільки почала набирати вагу, трохи їсти. Пастка. Ловушка. Якби лише одне слово написав — “живий”, і я б скасувала весілля…»
Арсен говорив, що кохає, на близькості не наполягав, хоча кілька разів Соломія ледве уникала його пристрасті. Замовили престижний ресторан, запросили важливих гостей. Буде й заступник мера. Підставляти Арсена не хотілося. Не хотілося робити з нього покинутого нареченого. Нічого поганого від нього не бачила, мамі допоміг…
У кімнату заглянула мама.
— Ти ще не встала? За десять хвилин прийдуть робити зачіску й макіяж. Вставай і в душ. Сніданок на столі.
Соломія зірвалася з ліжка й пішла до ванної. Питання «що робити?» так і зависло у повітрі, немов легкий вітерець.
Вмилася швидко, з мокрим волоссям сіла за стіл. Щоб не образити маму, відпила кави й відкусила бутерброд. Шматок став у горлі.
— Усе, мам, не можу. Нудотно. — Відсунула чашку.
— Я перед весіллям із твоїм татом теж не їла, нервувала. А потім випила шампанського й думала — осоромлюся перед усіма. — Мама засміялася й поморщилася.
— Що? — зміряла її поглядом донька.
— Шви тягне.
У цю мить подзвонили у двері.
— Я відчиню, — мама пішла у передпокій, а серце Соломії забилося, немов спійманий птах.
Почалася метушня із зачіскою й макіяжем. Соломію не хвилювало, як вона виглядатиме. А коли нарешті побачила себе у дзеркалі, ахнула. На неї дивилася зірка, немов із кіно.
Вона заздалегідь попередила — ніяких начосів і веж на голові, хоче виглядати природно. І не помилилася. Мама притиснула руки до грудей, у очах блиснули сльози.
Майстриня з салону пішла, а Мар’яна допомагала надягати сукню.
— Ще рано, — опиралаСоломія подивилася у вікно, де пролітав журавель, і зрозуміла, що щастя — це не врятована честь чи вигідний шлюб, а свобода бути собою.
