Ліза. Спокій у душі.
Я народилась у простій, теплій і надзвичайно тихій родині. Нас було четверо дітей: два старші брати, сестра і я наймолодша. Менi називали порізному: Оля, Оленька, Олюшка, а тато мав особливе імя, яким часто називав мене Ліза. Він вимовляв його, ніби розгойдував мене на мяких хвилях, наче в цьому слові було тепло, літнє, домашнє. Мені таке імя дуже подобалось, і я просила всіх звертатися до мене так само, як тато.
Батьки були звичайними людьми, а саме такі прості люди роблять світ прекрасним. Мама працювала продавчинею в київському продуктовому магазині, тато техніком на заводі в Дніпрі. Жили скромно, але спокійно, обережно, у якомусь тихому союзі, де не було гучних слів, а було багато міцного, надійного, мовчазного тепла.
Тато приходив додому з запахом машинного масла, вітру і дороги. У нього завжди були пакети: банки з квашеними огірками від сусідів, які не могли заплатити готівкою; мішки з картоплею; кавуни, які він умудрювався приволочити у найневідповідніший момент. Він не міг пройти повз чужу потребу.
А розходами керувала мама. Це був її маленький світ: порядок, підрахунок, акуратність. Вона ніколи не витрачала зайвого, та коли йшлося про навчання, книги, гуртки діляла без вагань. На себе з татом економила, на нас не відступала.
Кожної пятниці, за старою традицією, мама садилася перед телевізором, діставала коробку з нитками і починала штопати. Вона «лікувала» наші речі так же терпеливо, як лікувала нас своїм спокоєм і увагою. Мама була мякою, спокійною, трохи повнішою, з густим каштановим волоссям, зібраним у тугий пучок. Я ніколи не чула, щоб мама сварилася з татом. Вони могли годинами розмовляти тихо, спокійно, ніби в їхньому двох був особливий світ, зрозумілий лише їм.
Тато говорив з нами коротко і просто:
Ну що, діти, все гаразд?
І обовязково погладжував по голові по черзі. А мене піднімав на руки і підкидав так, що на мить бачила все зверху вниз, ніби летіла. Це були мої улюблені миті. Здавалося, наша сімя ідеальна, наче з книжок, у якій все правильно.
У школі я була іншою: галасливою, яскравою, емоційною. Вірші линули легко, тексти ще легше. До пятого класу я вже знала, що хочу на сцену, мріяла потрапити до театру. Коли я сказала це мамі, вона ледь не розлити чай на скатерть. Тато засміявся:
А що, Лізо? Спробуй.
І я пішла своїм шляхом навчалася, виступала, працювала на святкових подіях, писала тексти, вітання, мінісценки Одного разу вирішила написати книгу маленьку, просту історію про дівчинку, що шукала себе.
Я сумнівалася, чи варто когось просити читати цю рукопис. Писала її потайки, ночами, між справами. Це був надто особистий проєкт, ніби «не книга». Показала її лише одній подрузі. Та коли та, прочитавши, виговорила:
Хочу роздати по екземпляру твоєї книги кожній жінці, яка прийде на мій день народження
Я спочатку подумала, що чую не так.
Яку книгу? Ти про що? Це лише чернетки…
Подруга схилила голову і лагідно усміхнулася:
Лізо, ти довгі роки даруєш мені дружбу, вкладаючи душу. Цього року хочу подарувати всім твою книгу. Це мій спосіб подяки, я можу це собі дозволити.
Ці слова збили мене з пантелику. Два дні я металась, переконувала себе, що так не можна, що це нереально. А подруга вже все вирішила: знайшла верстальника, принесла контакти друкарні, настояла.
Нехай вона вийде в світ. Я впевнена, всім сподобається. Побачиш.
Книга «взлетіла» одразу, бо була щирою, живою, без штучних прикрас. Люди впізнавали в ній себе, свої страхи й надії, правду, яку багато хто боїться говорити вголос. Книга розійшлася, її почали замовляти в подарунок. Після цього я захотіла написати щось глибше, про сімю, про корені, про тих, без кого я є.
І саме це рішення стало дверима до того, чого я не була готова.
Мені треба було поговорити з батьками, дізнатися щось із їхнього минулого, уточнити дати, історії. Я подзвонила мамі. Вона відповідала з паузами:
Тата немає, сказала вона. Він поїхав ну по справах.
Я здивувалась зазвичай мама знала, де тато. Подзвонила татові він одразу, як звично, відповів:
Привіт, Лізо! Я у бабусі, за парканом лагоджу огорожу.
Чому мама просто не сказала цього? У її голосі була не лише пауза, там було щось ще. Коли я зайшла в будинок, мама стояла на кухні. Побачивши мене, тихо промовила:
Ми з татом розлучились так трапляється
Тато і мама, ті, кого я тримала у серці як ідеал.
Не могла ні дихати, ні думати. Брати і сестра давно знали, але не сказали, бо я щойно народила дитину. «Ми хотіли захистити тебе» Захистити? Від власної родини? Я поїхала до тата вимагала пояснень. Він мовчав, більше дивився в підлогу, ніж на мене. Мама теж мовчала, аж доки одного разу, вперше в житті, не виговтала:
А з чого ти взяла, що ми живемо щасливо, Ліза? Ти була маленька не бачила, не розуміла. Тижнями не розмовляли. Він не вміє любити. Ніколи не вмів.
Мам, навіщо ти так?
Він сам мені це сказав.
Щось у мене розбилось. Я перестала відповідати таті на дзвінки, перестала думати про книгу, перестала бути собою.
Коли подруга запропонувала поїхати до Індії, я спочатку навіть не повірила:
Серйозно? Зараз? Куди я я не можу і почала перелічувати причини.
А ввечері, розповідаючи чоловікові про розмову, він вислухав, посміхнувся і спокійно сказав:
Поїхай. Тобі треба це подорож.
Я відкрила рот заперечити, але він мяко перебив:
Ліза, поїхай. Ми впораємось.
І я поїхала.
Ритрит вела надихаюча жінка Джая Шанті. Вона просила називати її саме так. Її духовний учитель дав їй це імя під час довгої практики в ашрамі. «Джая» перемога, «Шанті» мир. «Перемога, що приносить мир». У ній це відчувалося, ніби вона давно і глибоко розкрила свою природу.
Вона була світлою не наївною, а справді ясною. Ніколи не говорила «ні». Це не була покірність це було прийняття. Ми їхали до храму Карні Мата, який місцеві називали «храм мишей», бо там живуть сотні священних мишокдухів предків. Їх годували, охороняли, шанували. Ми, дівчата, здивувалися, а Джая сідала на корточки і годувала їх зерном з долоньки, шепочучи:
Життя не завжди приходить у тому вигляді, який нам звичний. Але життя це життя, скрізь.
Вона раділа сонцю, кожному листочку, травинці, тіні від пальми, нерівному контуру хмар. Жила «тут і зараз» не як лозунг, а як дихання. Її прості фрази підмінялися так, ніби кожне слово щось зсувало всередині.
Того вечора ми поверталися з медитації. Сходило сонце, вологе, густе, ніби розтопилося на горизонті. Джая запропонувала посидіти в тиші на даху нашого ашраму. Усі пішли по кімнатах, а я погодилась. Дивлячись на захід, у мене було не сум, не самотність, а щось інше.
Джая сиділа поруч і тихо дивилася вдаль. Вона нічого не питала. Вона просто була, щоб я відчула її присутність. Коли я сильно видихнула, вона обернулася до мене.
У твоїй тиші є напруження, Ліза, сказала вона. Ти сидиш тихо, а в середині вітер.
Я посміхнулася:
Я завжди така. Думаю багато.
Ні, мяко відповіла вона. Сьогодні ти не думаєш. Сьогодні ти ховаєшся.
Вона дивилася на мене спокійно, без тиску, і додала:
Іноді люди мовчать не тому, що не хочуть говорити, а тому, що бояться почути власну правду.
Мене пронизало. Я відвернулась, не хочу, щоб вона бачила, як тремтять мої губи. Але вона продовжила, ніби читала мої думки:
Коли жінка ховає правду, перш за все вона ховає її від себе. А серце серце завжди знає. Воно зараз у тебе тривожне, як пташеня, що шукає, куди сховатися.
І тоді вона задала питання, яке я давно не чула:
Звідки це пташеня, Ліза? Звідки ця тривога?
Пауза. Вона дивилася мені прямо в серце, а не в очі. У цьому і була справжня Джая. Вона не ставила прямі питання, а бачила. Вона підводила до правди своїм присутністю.
Я розповіла їй все. Абсолютно все. Вона слухала довго, потім сказала:
Ти дуже любиш своїх батьків і хочеш врятувати їх від розлучення. Але памятай: діти не рятують батьків. Діти люблять і відпускають. Ти взяла на себе їхню ношу, а це не твоя ноша. Ти не можеш тримати їх разом і не повинна.
Я заплакала. Вона погладила мою руку і сказала:
Ти дочка, а не суддя, не миротворець, не терапевт. Дочка. Повернись до цього місця, і життя стане легшим.
І вперше за довгий час я справді видихнула.
Коли я повернулася додому, перше, що зробила подзвонила татові.
Тату, сказала я, пробач мене, будь ласка. Я люблю тебе. Чуєш? Я люблю.
Тиша. А потім його крик.
Я чекав Лізо так довго чекав твій дзвінок
Ввечері я приїхала до мами. Ми сиділи на кухні, і мама раптом знову стала такою, якою була колись: світлою, трохи збентеженою, кумедною. Ми розмовляли до ночі, і я вперше побачила, що вона не лише «мама». Вона жінка зі своєю долею, болем, рішеннями, свободою.
Через кілька днів відкрила ноутбук і почала писати нову книгу. Не про ідеальну сімю, а про живу. Про любов, яка буває різною. Про шлях, який теж шлях. Про память. Про прийняття. Про те, що світло не там, де все правильно, а там, де все чесно.
Тепер я знала, що писатиму її вже не як дівчина, а як жінка Ліза, що знайшла свій мир всередині. І зрозуміла, що справжнє щастя приходить, коли перестаєш тримати чужі долі в своїх руках і дозволяєш кожному бути саме собою. Це і є шлях до внутрішнього спокою.
