Коли мене просять «поглянути за кота, бо, можливо, з віком у нього «прокинуло»», я спершу не дивлюсь на самого тваринку, а на людей навколо. Якщо у звіря раптом «дивна поведінка», це майже завжди про когось іншого.
Тоді мене викликала сусідка. Тетяна Миколаївна. Живе на другому поверсі панельного будинку у Києві, де взимку стіни шепочуть і струмують холодом. Вона сказала так:
Там бабуня з котом. Раніше хтось її навідував. А тепер тільки листоноша. Вона каже, все добре, а ви подивіться Кот кожен день о пятій ставить лапу на поріг і стоїть, ні на хвилину не рухається. Часами. А бабуня ніби ніщо.
Поїхали.
Двері відчинила бабуня. Маленька, з акуратно підстриженою зачіскою, в шерстяному жилеті з довгими ремінцями.
За нею книжковий шафа з сервізом, підвіконня з кришталевими флаконами парфуму і радіо «Класика», що вже десять років грає лише одну хвилю. У повітрі пахне гречкою, м’ятою і ще якоюсь майже незбагненною, проте надзвичайно рідною нотою.
Доброго дня Ви, напевно, той самий лікар? Заходьте, тільки взуття не знімайте, бо холодно.
Я ветеринар, так. А кіт?
Ой, він сором’язливий. Під крісло стрибнув. Він у мене такий: гостей не любить, а своїх навіть на ньому спить. Він лише вночі до людей підходить. І в пять.
Я одразу запамятав це «в пять», не уточнив, чи ранок, чи вечір, просто зафіксував.
Кіт справді сховався під кріслом. Рудач, пузатий, мінімум десять років. Ніс сухий, вуса немов антени, в очах нерозуміння. Типу: «Хто ти, і чого ти заблукав у моїй берлозі?»
Сідав я на пухке подушко, вшиті ще в ті часи, коли їх шили в майстернях. Бабуня сама заговорила:
У нього все за розкладом. Вранці кашу їм, потім я телевізор дивлюсь, а він на підвіконня. А в пять ставить лапу на поріг. Завжди.
Чому саме в пять?
Діти колись дзвонили в пять. Тепер не дзвонять, а він все чекає.
Ви кажете, з ним все гаразд А ви як?
Я? Мені всього досить. Телевізор працює, гречки вистачає. Чого ще треба?
Кіт, тим часом, вийшов зпід крісла не до мене, а до дверей. Перевірив, чи не скрипнула ручка, і потім ліг на килимок, притиснувши морду не до підлоги, а до теплої складки шерстяного пальто, яке, здається, ніхто не прибирає.
Він чекає, сказала бабуня. Може, думає, що хтось прийде. А я не заважаю. Нехай мріє.
Того дня я не став читати лекції про те, що коти не «чекають», а просто люблять рутини. Не став казати, що треба більше активності, нових іграшок, збагаченої середовища. Бо це був не просто кіт і не просто старість. Це було щось інше.
Ніби у них двох був особистий змов: «Ми сидимо тут, щоб ніхто не помітив, як минає час».
На прощання бабуня сказала:
Якщо будете поруч зайдіть. Я пиріг спечу. Або просто так. Коту буде приємно.
Я кивнув.
А потім подумав, що, можливо, і мені теж
Пройшло два тижні. Я їхав по цьому району, везучи кішку на інфузію після операції.
І раптом зрозумів, що про бабусю думаю частіше, ніж про половину знайомих.
У кожного лікаря є пацієнти, до яких хочеться повертатися. Не через «тривогу», а через тиху спокійність. Там тиша, як у бібліотеці: не лякає, а гріє.
Коли я подзвонив у домофон, вона не здивувалася.
Сказала лише:
Пиріг ще не готовий, а чай будь ласка.
І коли я зайшов, кіт вже сидів біля дверей. На тому ж місці. На тій же складці. Ніби це не пауза, а просто вдих.
У мене тепер і дзвінок, і календар, сказала вона. Якщо зранку не муркоче це понеділок. У понеділок я погано себе почуваю.
Вона не жартує. Говорить, як є.
Я зрозумів: бабусі з котом пощастило. Бо у них чесні стосунки. Він не обіцяє, що все буде добре. Він просто поруч. А вона не бреше, що все чудово. Вона просто ставить йому молоко щодня.
Знаєте, раптом сказала вона, у мене були годинники. З кукурудзяним коханим. Мій чоловік їх полагодив нашу першу зиму. А потім я зняла стрілки. Бо боляче дивитися, як минає час, коли немає з ким його ділити.
Тепер годинники висять без стрілок. Але кожного дня о пятій кіт ставить лапу на поріг.
Я дивився на того рудого, ледачого, товстого буддисту на килимку і думав: ми, люди, вигадуємо цілі системи, щоб нагадати собі про важливе. Встановлюємо нагадування. Підписуємо календарі. Висуваємо таймери.
А тварини просто сидять. І чекають. І цього достатньо.
Я запитав, чи дзвонять діти.
Рідко. Вони хороші. Просто у них життя. А у мене гречка і кіт. І ви, лікар.
Я не лікар. Я просто люблю слухати.
Тоді ви кращий за лікаря.
Перед відходом сів поруч із котом. Він не рухнувся. Тільки хвіст підстрибнув, мов антена.
Я торкнувся пальто. Воно було холодне, та все одно пахло життям. Не сумом, а очікуванням.
А якщо вони приїдуть? раптом запитала бабуня.
А якщо, відповів я.
Тільки кіт перший помітить. У нього радар. Вчора, до речі, він сидів біля дверей зранку. Я аж чай розлити думала, сюрприз. А це, виявилося, сусідка.
Ми обидва засміялися. Але сміялися, як ті, хто давно не сміявся.
Коли я вийшов, сніг почав падати. Пухнастий, який не скрипить, а мяко хруме.
У цьому хрусті прозвучав голос:
«Скоро».
Я знову приїхав без нічого в руках. Навіть без коробки для сечі. Просто так. Іноді пацієнти викликають не через хворобу, а через самотність. І ти, як ветеринар, нічого не лікуєш, а лише перевіряєш, чи живі очі.
Того дня бабуня відчинила двері швидше, ніж зазвичай.
Я знала. Сьогодні він знову сидів біля дверей з першого світанку, сказала вона.
Кіт пройшов повз мене, ніби мимо меблів. Сів біля шафи і навіть не мяукнув.
Ви знаєте, він раніше спав у коліні чоловіка. Прямо так в згині коліна. А коли чоловік помер вона зробила паузу. Він все одно ліг туди. Спочатку я гнала його, а потім зрозуміла: це місце для нього.
Сіли випити чай.
Я тут знайшла старий альбом. Там ми з дітьми, ще в селі. Хочете поглянути?
Я захотів. Не через фотоальбоми, а тому, що коли люди витягують спогади, вони ніби стають чистішими, прозорішими.
На одній фотографії чоловік у шезлонгу. А в його ногах кіт.
Той же. Тільки рудіший. З худішим хвостом. На пять років молодший.
Підпис: «літо, тато, Василько і малина».
Поруч дівчина з кучерявими косами.
Це Онара, молодша. Вона кітa любила найбільше. Тепер у неї свої діти, свої коти Хоча, додала бабуня, я думаю, вона б його впізнала, якби його побачила.
Через кілька днів задзвонив телефон.
Голос був напружений, чужий.
Це пробачте, це Петро? Ветеринар? Я знайшла ваш номер на холодильнику у мами. Це Онара, донька.
Так, слухаю.
Я хотіла спитати цей кіт це той самий, Василько? Він у неї досі?
Досі, відповів я.
Там була довга тиша.
Просто я тут знайшла фото і зрозуміла, що він єдиний, хто не виїхав. Жодного разу. Навіть на дачу.
Так. Він і досі так само сидить біля дверей.
О пятій?
О пятій.
У вихідні бабуня не відчинила двері одразу.
Я вже почав хвилюватися, коли почув, як клацнув замок.
Вибачте. У мене руки тремтять. Я вчора плакала.
Кіт сидів у куті. На ньому був червоний нашийник, новий, з бантиком.
Це Онара привезла. Приїхала з сином.
Пауза.
А син такий же, як кіт. Тихий. Тільки слухає. А потім каже: «Запамятаю тебе назавжди».
Бабуня знову заплакала, але тепер це був не біль, а спокій.
Я пішов пізніше, ніж зазвичай.
А коли обернувся у вікні сидів кіт.
Дивився у бік. Ніби знав: комусь з нас доведеться повертатися знову і знову, доки не стане зовсім тихо. Або зовсім тепло.
