Почерк минулого
Ранок розпочинався, як завжди. Андрій Сергійович прокинувся за хвилину до будильника так воно траплялося вже багато років. Лежав кілька секунд, вдивляючись у стелю, слухав шурхот води в ванній Олена вже встала. У кімнаті було прохолодно, штори наполовину підняті, через них просочувався сірий світ.
Відразу схопив телефон, переглянув пошту, месенджери, календар. Нічого нового. О девятій планерка, о одинадцятій зустріч з банком, потім обід з потенційним партнером. Усе під контролем.
На кухні пахло кавою і підсмаженим хлібом. Олена в халаті, з волоссям, зібраним у розсипаний хвіст, вже виймала з тостера скибочки. На столі лежала розкладена газета, поруч його улюблена чашка.
Ти сьогодні запізнишся? спитала вона, не обертаючись.
Не знаю, Андрій наливав собі каву. Залежить від банку. Якщо підпишемо, то о восьмій вже буду.
Вона кивнула, сіла навпроти, листала новини в телефоні. Розмова не завязувалась, але це вже давно не здивувало. Вони жили поруч, не заважаючи один одному, ніби дві паралельні лінії. Зовні все виглядало благополучно: квартира в центрі, вілла, «Шкода», відпустки за планом.
Він їв, майже не відчуваючи смаку. Думки вже були в офісі. Потрібно було ще раз пройтись по цифрам, щоб банк не отримав привід торгуватись. Андрій любив, коли все йде за схемою, без несподіванок.
Лише один випадок не вписувався в акуратну картину його біографії. Те, чого він ретельно уникав думати. Двадцять із зайвих років тому, коли працював у маленькій фірмі на околиці, коли зарплату затримували, а оренду офісу платили готівкою в конвертах. Тоді він з партнером вивели схему з фіктивними договорами. Сума за сьогоднішніми вимірами смішна, але тоді здавалася спасінням. Один бухгалтер постраждав найгірше. Андрій вважав це випадковістю, а не своєю провиною.
Він відкинув спогад, зробив ще ковток кави і подивився на годинник.
Я їду, сказав він, підводячись.
Олена кивнула, не відриваючись від телефону.
У дворику вже гуркотіли машини, хтось поспішав, сигналив. Водій чекав під підїздом, як завжди вчасно. Андрій сів на заднє сидіння, автоматично перевірив, чи на місці портфель з документами.
Офіс розташовувався в бізнесцентрі, скляній вежі, де колись орендував крихку кімнату, а тепер займав майже половину поверху. У приймальній піднялася секретарка.
Доброго ранку, Андрій Сергійович. Курєр щось приніс, залишила на вашому столі.
Від кого?
Не сказала. Просто передала і пішла.
Він кивнув, пройшов до свого кабінету. Простора кімната, панорамні вікна, масивний стіл, на стіні акуратно розкладені дипломи й сертифікати. Все мало вказувати на стабільність і успіх.
На столі, поверх акуратно складеної стопки документів, лежав конверт. Плотний, білий, без зворотної адреси. На ньому лише його імя й прізвище, чітким, трохи старомодним почерком.
Андрій взяв конверт, крутнув у руках. Папір був шорстким, дорогим. Ніяких логотипів. Від цього простого предмета раптом повіяло чимось незвичним у його врівноваженому дні.
Знову реклама, пробурмотів він, хоча розумів, що це не типова розсилка.
Секретарка заглянула у двері.
Принести каву?
Так, дякую, відповів він і, дочекавшись, поки вона підете, акуратно розірвав край конверту.
Внутрі був один листок. Чорні букви, надруковані на принтері, без підпису.
«Памятаєте, як у девяносто вісім підписували три фіктивних договори у маленькому офісі на третьому поверсі? Тоді сказали, що ніхто не постраждає. Але один чоловік втратив роботу, а потім і квартиру. Він досі живе.
Ви звикли вважати, що все під контролем. Але минуле не зникає. Воно лише чекає, коли ви розслабитесь.
Якщо хочете, щоб ваші партнери й сімя не дізналися деталей, будьте готові до розмови.
Скоро я звяжуся з вами».
У Андрія пересохло в роті. Він перечитав текст ще раз, відчуваючи, як у грудях піднімається неприємна важкість. Слова були надто точними. Не загальні натяки, а конкретні деталі.
Він сів у крісло, лист дрогнув у руках. Серце билось частіше, ніж зазвичай. У памяті зявився той крихітний офіс, облуплена фарба, старий стіл, за яким він з партнером сиділи до ночі, вигадуючи, як вийти.
Тоді він дійсно сказав, що ніхто не постраждає. І справді був бухгалтер, тихий чоловік середнього віку, який одного разу просто не прийшов на роботу. Після поширилися чутки, що його звільнили, що у нього борги. Андрій не вдавався в деталі. Уже тоді навчився не озиратись.
Він поклав лист на стіл поруч з конвертом і закрив очі. Хто міг написати це зараз, після стількох років?
У двері постукали.
Андрію Сергійовичу, готові до планерки? зайшов фінансовий директор, високий чоловік з акуратно підстриженим волоссям. Люди вже зібралися.
Андрій машинально сховав лист у папці.
Так, іду, сказав він, намагаючись, щоб голос був рівним.
На планерці він говорив звичні фрази, робив нотатки, кивнув, слухаючи звіти. Але думки поверталися до конверту. Хтось копався в його минулому. Хтось знав занадто багато.
Після засідання він повернувся до кабінету, знову взяв лист. На звороті було порожньо. Ні підпису, ні контактів. Тільки обіцянка, що «скоро звяжеться».
Він дістав телефон, переглянув список контактів. Старий партнер? Вони не спілкувалися десять років. Можливо, він образився, бо Андрій перейшов у свій бізнес, а той залишився на другій планеті. Але звідки ж тоді деталі про того бухгалтера? Партнер не займався кадровими справами.
Або хтось із нинішніх співробітників знайшов старі документи? Звідки їм знати про офіс на третьому поверсі і про той рік?
Він піднявся, обійшов кабінет. У голові крутилося безліч варіантів. Подзвонити партнеру? Спитати напряму? Але що сказати? «Ти мені лист прислав, так?» Звучить смішно. А якщо це не він?
Телефон на столі завібрав. Повідомлення в месенджері від Олени: «Ти сьогодні точно запізнишся? Потрібно вирішити, чи готувати вечерю». Він уставився в екран, не знаючи, що відповісти. Усе навколо раптом стало крихким. Дім, офіс, звичні маршрути. Здавалося, одне легке рух і все розпадеться.
Буду намагатися раніше, написав він і відсунув телефон.
Увесь день пройшов під знаком невидимої загрози. Зустріч з банком, обід з партнером, обговорення нових проєктів все це він робив автоматично, наче за розкладом. Усередині ж чекало, коли «хтось» зявиться.
Але ні листа, ні дзвінка не було. Лише ввечері, коли вже збирався йти, секретарка зайшла в кабінет.
Андрію Сергійовичу, вам дзвонили з невідомого номера. Сказали, що передзвонять пізніше.
Не представились?
Ні. Голос замовкла. Чоловічий, спокійний. Сказали, що це особисте питання.
Він кивнув, відчуваючи, як у грудях знову стискається.
У машині, повертаючись додому, він дивився в вікно, не помічаючи вечірнього міста. Фари, вивіски, люди на зупинках все зливалося. Водій щось говорив про затори, а Андрій лише кивнув.
Дім зустріла тиша. Олена залишила записку на столі: «Пішла до подруги, не чекай». Поруч стояла тарілка з накритою плівкою їжею. Він не став її розігрівати, налирав собі горілку, сів у вітальні і ввімкнув телевізор без вибору каналу. Картинка мерехтіла, але він її не сприймав.
Телефон лежав поруч. Кожного разу, коли екран запалювався, він підстрибував. Але приходили лише робочі листи і реклама.
Вночі не міг заснути. У голові спливали обличчя. Бухгалтер, імя якого він не міг пригадати. Партнер, що тоді наполягав, що це єдиний вихід. Дівчина з суміжного відділу, яка колись дивилася на нього з надією, а потім зникла, коли офіс закрили. Усе здавалося чужим життям. І раптом хтось натягнув нитку.
Наступного дня лист вже не здавався сном. Він лежав у ящику столу, акуратно складений. Андрій дістав його, знову прочитав. Нічого нового не виникло.
О 12:00 подзвонив невідомий номер.
Так, сказав він, відчуваючи, як внутрішньо все напряглося.
Андрію Сергійовичу, добрий день, голос був спокійний, без акценту, без зайвих інтонацій. Припускаю, ви отримали мій лист.
Хто це?
Це не важливо. Важливо, що я знаю те, про що ви волієте мовчати. І що я можу розповісти про це людям, які вам дорогі. Або тим, від кого залежить ваш бізнес.
Андрій стискав телефон так, що пальці побілели.
Якщо ви думаєте, що можете мене шантажувати, почав він, але голос задрімав.
Я нічого «не думаю». Я знаю. Знаю про фіктивні договори, про того чоловіка, який залишився без роботи і без житла. Знаю, як ви потім побудували карєру, а він жив на підробітки. Ваша історія дуже показова.
Чого ви хочете?
Розмови. Сьогодні о сьомій, у кавярні на куті вашої вулиці. Ви знаєте, про яку йдеться. Придете один. І ні про кого не говоріть. Ні партнерам, ні дружині. Ви ж розумієте, як швидко інформація розповсюджується.
Звязок розірвався. Андрій ще кілька секунд тримав телефон у вусі, слухаючи порожнечу.
Кавярня на куті їхньої вулиці була маленькою, з вітриною, за якою ввечері сиділи мами з дітьми і пенсіонери з газетами. Він дійсно знав це місце іноді ходив туди з Оленою у вихідні.
Він поглянув на годинник. Було половина третього. До зустрічі залишалося кілька годин, наповнених очікуванням.
Робота перестала існувати. Він сидів у кабінеті, дивлячись у вікно, де по склу повільно ползали краплі. У голові крутилося безліч варіантів. Не йти? Ігнорувати? Але тоді що? Лист уже в його руках. Значить, у того, хто подзвонив, є копії документів або якісь докази.
Звернутися в поліцію? Сказати, що його шантажують? Але тоді треба буде викрити, що саме стало привід. І все одно невідомо, чим це закінчиться. Поліція навряд чи буде стіскивати його репутацію.
Він покликав фінансового директора, коротко сказав, що треба поїхати за особистими справами. Той кивнув, не задаючи питань. У їхньому світі поважали чужі «особисті справи», доки вони не заважали загальному результату.
У машині, повертаючись додому, Андрій помітив, що розглядає обличчя перехожих. Здавалося, що кожен, хто повертає голову, щось знає. Водій спитав, чи заїхати кудись, він лише похитав головою.
Додому він довго стояв біля вікна, дивлячись на вулицю. Кавярня була видна з їхньої кухні, через два будинки. За склом сиділи люди, хтось сміявся, хтось грав у телефон. Все виглядало спокійно.
Олена зайшла на кухню, подивилася на нього з легким подивом.
Ти рано. Щось сталося? запитала вона.
Відчув, як у животі піднімається роздратування. Хотілося сказати, що все в порядку, що він просто втомився. Але слова застрягли.
У мене зустріч внизу, відповів він. У кав’ярні. По роботі.
Внизу? вона підЯ піднявся, взяв пальто і вирушив назустріч невідомому, що вже давно жив у моїй тіні.
