Червнева історія
Ця історія почалася з того, що дитячі черевики, які моя знайома Олеся сушила на підвіконні через відсутність балкона, впали вниз.
— Я ж казала, що так воно й станеться! — нарікала мама Олесі, яка часто приходила посидіти з онукою. — Як тепер їх дістати? Сотню разів повторювала — не треба стрибати по калюжах! Ніде сушити, замінного взуття нема!
— Мамо, та це ж червневий дощ! Хіба ж не насолода пройтись по воді?
— Цього року червень надто мокрий.
Олеся перехилилася через вікно — на вулиці сіяло сонце, і справді, черевики лежали на балконі внизу. Це був новий будинок, жили вони тут недавно, і ні Олеся, ні її мати ніколи не бачили сусіда знизу. Говорили, що там мешкав якийсь старий буркотик.
Мати з донькою часто лаялися через будову будинку: «Навіщо тому сусідові балкон, коли він там ніколи не з’являється? Зробили б краще для нас, а то й сушити ніде!»
— Іди зараз же, дзвони йому. Маринка в чому завтра до садочку піде?
Маринка — кучерява трирічна дівчинка — не дуже переймалася тим, що завтра їй ні в чому йти до садочка, і намагалася викинути у вікно свого плюшевого ведмедика. Але бабуся вчасно захлопнула вікно і погрозила їй пальцем.
Тим часом Олеся вже збігала до сусіда.
— Його немає вдома. Як завжди.
Матір Олесі відповіла:
— Пилипівна з першого під’їзду казала, що він працює водієм маршрутки. Тепер спробуй вгадати, коли він з’явиться! Який у нього графік?
— Потім ще сходжу, — буркнула Олеся.
Ввечері вона спускалася знову і знову, але сусіда так і не було вдома. Маринці добросерда подруга Олесі привезла старі кросівки, з яких виріс її син, — пару днів у садочку проходити можна.
Маринка дуже нарікала на нове взуття. Але робити було нічого — і наступного дня, і ще через день Олеся з матір’ю спускалися вниз, але так і не застали сусіда.
— Може, він тут взагалі не живе?
— А я бачила в нього вночі, о другій годині, світ горів, — повідомила Пилипівна, яка зайшла по сіль і побалакати. — Я за своїм котом, розбійником, ганялася, ніяк не хотів додому йти.
— О другій ночі? Ми вже спали, — здивовано сказала Олеся.
— А чого ви його вичікуєте? Напишіть записку, підсуньте під двері. Так і так, на вашому балконі наші черевики, принесіть будь ласка, бо вас ніяк не впіймати.
— Як же нам це в голову не прийшло? Чудова думка! Не дарма вас старшою по під’їзду обрали!
Так і зробили, написали записку, Маринка теж долучилася, намалювавши внизу мордочку ведмедика: «Портрет мого ведмедика!». Мати з донькою урочисто спустилися вниз і підсунули під двері згорнутий аркуш.
У двері подзвонили того ж вечора.
— Сусід! — скрикнули одночасно Олеся й Марія (бабуся вже встигла поїхати додому, Пилипівна теж попрощалася) і кинулися відчиняти.
На порозі стояв дуже високий, зовсім не старий, блакитноокий чоловік. На ньому була форма водія маршрутки. Він привітався і з усмішкою подбав черевики й іграшку: «Знайшов у себе на балконі, ваше?» — звернувся він до Маринки. Вона кивнула і забурчала: «А портрет ведмедика ти бачив? Хочеш, покажу свого ведмедика?» Сусід здивувався такому напору, мовчки похитав головою.
Поки Олеся дякувала йому за черевики, Маринка вже тягнула його за руку до своєї кімнати, а Олеся лише чула уривки її белькотіння: «А в мене тата нема, а мама дуже смачне какао варить!»
— Смачне какао кажеш? Я теж люблю какао, — сусід намагався підтримати розмову. Олеся оживилася:
— Хочете, я приготую какао? У мене фірмовий рецепт. Любите з корицею?
— Мені якось незручно, але від какао не відмовлюся. Бабуся в дитинстві варила, з тих пір і люблю, саме з корицею.
Так слово за слово, одна чашка какао за іншою, вони просиділи аж до півночі з сусідом на кухні. Вже й Маринка лягла спати, довірливо сказавши на прощання: «Приходь ще, ти нам сподобався!», а вони говорили і говорили, Олеся й Дмитро: про бабусь, про какао з печивом, про те, хто що любить, про дощ у червні, про те, що стати водієм міжміського автобуса — це була його дитяча мрія.
Потім пішов літній дощ, гучний і раптовий, принісши з собою прохолоду й аромат квітучих під вікном дерев. Дмитро схопився: «Ну, я пішов!»
Олеся, немов у тон доньці, промовила: «Заходьте ще!» — ледь не додавши, як і Маринка, що він їй сподобався.
Дмитро приходив знову. І ще. Доки не залишився назавжди.
«Вона йому завжди какао на роботу готує, а це ж я її навчила! І обоє вони люблять гуляти під дощем!» — пошепки розповідала бабуся Маринки Пилипівні, гуляючи через рік із коляскою, де спав братик Маринки.
Пилипівна задумливо зітхнула: «Люблю какао…А через рік у маленькій родині вже відзначали перший день народження сина, і Дмитро, тепер уже не просто сусід, а щасливий чоловік і тато, приніс додому величезну банку какао та коробку імбирного печива – таке саме, як у його дитинстві.
