Оце як почалася історія, що в липні трапилася. Відома мені дівчина Оксана сушила на підвіконні дитячі черевички — балкона ж немає, — а вони й упали долі.
“Я ж казала, що колись так і станеться”, — буркнула мати Оксани, яка часто приходила посидіти з онукою. “Як ти їх тепер дістанеш? Сто разів казала — не треба по калюжах стрибати! Сушити ніде, замінного взуття нема!”
“Мамо, та це ж липневий дощ! Хіба ж не задоволення пройтись по воді?”
“Цього року липень надто мокрий”.
Оксана перехилилася у вікно — на вулиці сіяло сонце, і справді, черевики лежали на балконі внизу. Будинок був новий, жили вони тут недовго, і ні Оксана, ні мати ніколи не бачили сусіда знизу. Говорили, що там мешкає якийсь старий самотній чоловік.
Вони часто нарікали на архітекторів: “Навіщо тому сусідові балкон? Він там ніколи не з’являється! Зробили б на нашому поверсі, а то нам сушити ніде!”
“Іди зараз, подзвони йому. Марічка в чому завтра до дитсадка піде?”
Марічка — кучерява трирічна дівчинка, яку зовсім не турбувало, що завтра не в чому йти, — намагалася викинути у вікно свого плюшевого ведмедика. Але бабуся вчасно зачинила віконце й погрожувала їй пальцем.
Тим часом Оксана вже збігала до сусіда.
“Його немає вдома. Як завжди”.
Мати відповіла:
“Оленівна з першого під’їзду казала, що він водій маршрутки. Тепер спробуй вгадати, коли він вдома — який у нього графік?”
“Потім ще схожу”, — проворкотіла Оксана.
Ввечері вона спускалася знову і знову, але сусіда все не було. Марічці доброзичлива подруга Оксани привезла старі кеди, з яких виріс її син, — на пару днів вистачить.
Марічка була незадоволена новим взуттям, але що вдієш — і наступного дня, і післязавтра Оксана з матір’ю спускалися вниз, та так і не застали сусіда.
“Може, він тут взагалі не живе?”
“А я бачила в нього вчора вночі, о другій, світ горів”, — повідомила Оленівна, яка зайшла по сіль і побалакати. “Я за своїм котом, розбійником, ганялася — ніяк не хотів додому йти.”
“О другій? Ми вже спали”, — здивовано сказала Оксана.
“А чого ви його вистежуєте? Напишіть записку, підсуньте під двері. Мовляв, ось так і так, на вашому балконі наші черевики, принесіть, будь ласка, бо вас не впіймати.”
“Як же нам самі це в голову не спало? Чудова думка! Не дарма вас обрали старою по під’їзду!”
Так і зробили. Написали записку, Марічка теж долучилася — намалювала внизу мордочку ведмедика: “Портрет мого ведмедика!”. Мати з дочкою урочисто спустилися й підсунули під двері згорнутий аркуш.
У двері подзвонили того ж вечора.
“Сусід!”, — радо скрикнули Оксана й Марічка (бабуся вже поїхала, Оленівна теж попрощалася) й побігли відчиняти.
На порозі стояв дуже високий, зовсім не старий, блакитноокий чоловік. На ньому була форма водія автобуса. Він привітався, усміхнувся й простягнуВін простягнув черевички й ведмедика, а потім, немов у казці, залишився на кухні пити какао, яке Оксана вміла варити так, ніби воно було з самого першого снігу, і зітхнув: “Як же так виходить, що одна дрібниця може змінити все?”
