Червнева історія
Все почалося з того, що дитячі черевички, які моя знайома Олеся сушила на підвіконні через відсутність балкона, впали вниз.
— Я ж казала, що це одного разу так закінчиться, — нарікала мама Олесі, яка часто приходила посидіти з онукою. — Як ти їх тепер дістанеш? Сто разів повторила — не треба було по калюжах стрибати! Сушити ніде, замінного взуття немає!
— Мамо, та це ж червневий дощик! Хіба ж не насолода пройтись по воді?
— Цього року червень занадто мокрий…
Олеся перехилилась через вікно — на вулиці світило сонце, і справді, черевики лежали на балконі внизу.
Будинок був новий, жили вони там недовго, і ні Олеся, ні мати ніколи не бачили сусіда знизу. Ходили чутки, що там мешкав якийсь старий самотній чоловік.
Мати з дочкою часто скаржилися: «Навіщо тому сусідові балкон, якщо він там ніколи не з’являється? Краще б його на нашому поверсі зробили, а то нам сушити ніде!»
— Іди зараз, подзвони йому. Марічко в чому завтра до садочка піде?
Марічка — кучерява трирічна дівчинка — не дуже засмучувалася через те, що завтра йтиме без черевиків, і намагалася викинути у вікно свого плюшевого ведмедика. Але бабуся встигла захлопнути віконце і погрозила їй пальцем.
Тим часом Олеся вже сходила до сусіда.
— Його немає вдома. Як завжди.
Мати Олесі відповіла:
— Калинівна з першого під’їзду казала, що він водій автобуса. Тепер спробуй вгадати, коли він з’явиться! Хто знає його графік?
— Пізніше ще раз зайду, — пробурчала Олеся.
Ввечері вона спускалася знову і знову, але сусіда так і не було. Марічці добросерда подруга Олесі привезла старі кросівки, з яких виріс її син — на пару днів у садочок підійдуть.
Марічка була дуже незадоволена новим взуттям. Але що поробиш — і наступного дня, і ще через день Олеся з матір’ю спускалися вниз, але сусіда так і не застали.
— Може, він тут взагалі не живе?
— А я бачила у нього вчора вночі, о другій, світ горів, — повідомила Калинівна, яка зайшла по сіль і побалакати. — Я свого кота, розбійника, ловила, ніяк додому не йшов.
— О другій? Ми вже спали, — здивовано відповіла Олеся.
— А нащо ви його вартуєте? Напишіть записку, підсуньте під двері: мовляв, у вас на балконі наші черевички, будь ласка, принесіть, бо не встигаємо вас застати.
— Як це нам самій у голову не спало? Чудова ідея! Не дарма вас старшою по під’їзду обрали!
Так і зробили: написали записку. Марічка теж долучилася, намалювавши знизу ведмедика: «Портрет мого ведмедика!». Мати з дочкою урочисто спустилися вниз і підсунули під двері згорнутий листок.
У двері подзвонили того ж вечора.
— Сусід!!! — у один голос скрикнули Олеся та Марічка (бабуся вже поїхала додому, Калинівна теж попрощалася) і побігли відчиняти.
На порозі стояв дуже високий, зовсім не старий, блакитноокий чоловік. На ньому була форма водія автобуса. Він привітався і, посміхаючись, простягнув черевики та іграшку: «Знайшов у себе на балконі. Ваші?» — звернувся він до Марічки. Вона кивнула і защебетала: «А портрет ведмедика ти бачив? Хочеш, покажу свого ведмедика?» Сусід здивувався такому напору, мовчки кивнув.
Поки Олеся дякувала йому за черевики, Марічка вже тягнула його за руку до своєї кімнати, а Олеся лише чула уривки її белькотіння: «А у мене тата немає, а мама варить смачне какао!»
— Смачне какао кажеш? Я теж люблю какао, — сусід намагався підтримати розмову. Олеся жвавішала:
— Хочете, я приготую какао? У мене є фірмовий рецепт. Ви любите з корицею?
— Мені якось незручно, але від какао не відмовлюся. Бабуся в дитинстві варила, з тих пір люблю, саме з корицею.
Так, слово за слово, одна чашка какао за іншою, вони просиділи на кухні з сусідом аж до півночі. Вже й Марічка лягла спати, довірливо прошепотівши на прощання: «Приходь ще, ти нам сподобався». А вони говорили й говорили, Олеся й Ярослав: про бабусь, про какао з печивом, про те, що хто що любить, про дощі у червні, про те, що стати водієм міжміського автобуса — це була мрія з дитинства.
Потім пішов літній дощ, гучний і раптовий, приносячи з собою прохолоду й аромат квітучих під вікном дерев. А Ярослав схопився: «Ну, я пішов!»
Олеся, немов мала Марічка, сказала: «Приходьте ще!» — ледь не додавши, як і дочка, що він їй сподобався.
Ярослав приходив знову і знову. Поки не залишився назавжди.
«Вона йому завжди на роботу какао готує, а це ж я її навчила! І обоє вони люблять гуляти під дощем!» — пошепки розповіла бабуся Марічки Калинівні, гуляючи через рік із коляскою, де лежав братик Марічки.
Калинівна задумливо зітхнула: «Люблю какао»…
