Учора зранку мати подзвонила мені з тривожною просьбою:
— Сину, зайди до нашої сусідки — тіті Олі. Вона дуже засмучена, просила поради. Більше нічого не пояснила, лише сказала, що ти розумний, підкажеш…
Я знав Ольгу Михайлівну з дитинства. Ми жили в одному під’їзді роками, і навіть коли я одружився та переїхав, часто відвідував матір і бачив тітку Олю на лавочці. Їй вже за вісімдесят, але ще недавно вона жваво ходила по подвір’ю, приносила мамі вареники і завжди щось обговорювала з сусідками. Останнім часом частіше скаржилася на серце та тиск. Її молодший син Богдан жив з нею і допомагав у всьому. А старший — Дмитро — мешкав окремо, в іншому кінці міста, і навідувався рідше.
Колись Дмитро вступив до військового училища, потім служив, одружився, отримав квартиру, садибу, авто. Забезпечений, але відсторонений. З матір’ю стосунки були напруженими: то мовчить, то ображається, то командує. А Богдан лишився поруч. Роки минали, і він став для неї єдиною опорою. Саме йому цієї весни Ольга Михайлівна вирішила переписати хату.
Старший син дізнався і… не заперечив. Сказав:
— Мені не треба, у мене все є. Хай у Богдана хоч щось буде.
Здавалося б — справа вирішена по-людськи. Та затишшя тривало недовго.
Коли я зайшов до тітки Олі ввечері, по її обличчю було видно — вона плакала. Сіла, витерла сльози й тремтячим голосом запитала:
— Сину… де можна зробити ту… як її… генетичну експертизу?
Я онімів.
— Тіто Олю, навіщо вам це?
Тоді вона розповіла. Декілька днів тому до неї навалився Дмитро. І з порогу, насупившись, заявив:
— Я не син вашого чоловіка. У нас з ним різні групи крові. Тепер усе зрозуміло. Ось чому ви віддали хату Богдану, а не мені. Я вам чужій. А він — рідний.
Після цього він грюкнув дверима й пішов. Не давши їй і слова промовити. На дзвінки більше не відповідав.
Тітка Оля шепотіла:
— У мого чоловіка була перша група, я пам’ятаю… А свою — забула. У старому паспорті було записано, але його давно змінила. А групу Дмитра я й не знала… Він же народився — я й не пам’ятала, запитати вже ні в кого…
Їй порадили зробити тест ДНК. Але я пояснив, що це непросто: її чоловік помер більше двадцяти років тому. Для експертизи потрібен або біоматеріал — кров, волосся, слина, або ексгумація. А це — лише через суд, і не факт, що дозволять. Та й коштуватиме це тисяч гривень.
Ольга Михайлівна знову заплакала:
— Значить, я не зможу довести синові, що він — син мого чоловіка?..
Тут я не витримав. Голос задрижав, ледве стримав сльози:
— Тіто Олю! Ви нікому нічого не винні доводити! Він не назвав свою групу крові. Він просто образився. Вигадав привід. Забажав вас покарати. Він дорослий чоловік, а поводиться, як здишчалий хлопчисько. Ви вчинили по-людськи — віддали житло тому, хто був поруч. А він — просто знайшов спосіб вдарити вас болячіше.
Я передихнув і додав:
— Хочете — з Богданом здайте кров у поліклініці, дізнайтеся групу. Може, в пологовому ще лишилися архіви. А документи вашого чоловіка — можливо, теж десь зберігаються. Але навіть якщо ні — Дмитро має сам, по-людськи, прийти й попросити вибачення. А не кидати звинуваченнями, які ранять гірше за ніж.
Вона кивнула, трохи заспокоїлася.
— Так, ти правий… Але він усе одно не бере слухавку…
Я попросив у неї номер Дмитра. Вийшовши з двору, зателефонував. Він відповів.
— Доброго дня, — сказав я. — Це сусід вашої матері.
— Вам чого?
— Хочу поговорити про Ольгу Михайлівну…
— Кажіть.
— Вона дуже страждає…
У цю мить він різко перервав розмову. Просто кинув трубку.
Я стояв, дивлячись на екран. У грудях глухо билося одне: як легко руйнуються найдорожчі зв’язки, коли на місце любові приходить образа. І як страшно, коли власний син звинувачує матір у тому, чого вона ніколи не робила.
Ольга Михайлівна не зрадила. Вона просто віддала єдиний дах тому, хто лишився поруч. А старший — сам пішов. І тепер мститься — жорстоко, холоднокровно, без слів. Адже для неї він завжди був сином. Рідним. Єдиним. До цього дня…
