**Підвальне літо**
Спочатку був гуркіт. Такий, від якого дзвенить у вухах, наче просто в стіну будинку на розі вулиці Січових Стрільців врізався вантажівка. Марія випустила з рук миску з фаршем, скло з гуркотом розсипалось по кахлях, кішка зірвалась, немов птах, і шмигнула під стіл. А потім настала тиша. Не звичайна — жива, з вуличними звуками та кроками сусідів — а мертва, глуха, така, як у старих підвалах часів війни. Навіть холодильник замовк. Навіть годинник на стіні ніби затаїв подих.
Марія завмерла, з руками по локоть у фарші, й на мить забула, як дихати. Лише коли серце відпустило горло, вона зрозуміла: це не землетрус, не вибух, не машина. Це знову впав Василь Петрович із сьомого поверху. Старий, самотній, дивний. Вона вже давно помічала, як він хитається, наче порожня ваза на краю полиці.
Не думаючи, прикусивши губу до крові, вона кинулась угору сходами. Серце билося, як барабан. Сьомий поверх — прямо над нею. Він жив тут здавна, ще з дев’яностих. Після смерті дружини став тінню — ходив повільно, майже не розмовляв. Лише старий платівкогравач щоранку крутив музику у його хаті. І запах — щось лікарське, мазь чи бальзам. Інодилі сидів на балконі у халаті й дивився вниз, ніби чекав, що хтось підніметься сходами.
Вони майже не вітались. Вона — через байдужість, він — наче й не бачив її зовсім. У їх під’їзді нікому ніхто не потрібен. Впізнавали один одного по кроках, по скрипу дверей, по запаху з кухні. Але не по імені. Не по голосу.
Двері були привідкриті. Вона знала, що так і буде: Василь Петрович завжди залишав їх на випадок… на випадок, як цей. Вона ввірвалась у хату, і все виявилось так, як вона й боялась.
Він лежав у коридорі. У синій фланелевій сорочці й пошарпаних спортивних штанах. Поряд — розбита склянка, повалена палиця. Обличчя сіре, губи стиснуті в тонку лінію. На лобi — крапельки поту.
— Василю Петровичу! — Марія присіла поряд. — Ви мене чуєте?
Він ледь розплющив очі. Дихання було важким, наче він піднімався в гору.
— Це я… Марія. З шостого. Зараз викличу швидку…
— Не треба, — прохрипів він. — Просто… підійміть.
— Та ви що, у вас щось болить? Рука? Нога?
— Ні. Просто… немає сил. Принесіть стілець. Білий. У ванній.
— Може, все ж лікаря?
Він різко глянув на неї:
— Ні. Досить сорому. Хай хоча б сусіди не бачать старого у запыленому коридорі.
Вона принесла стілець. Він спирався на неї, на палицю, піднімався повільно, з надріжками, але сам. Коли сів, видихнув так, ніби вигнав із себе весь сором.
— Дякую… Ти ж не мусила…
— Знаю, — відповіла вона з паузою. — Але я залишусь. На трохи.
Він не заперечив.
І вона залишилась.
На день. Потім на тиждень. А потім — на все літо.
Мила підлогу, варила вівсянку, виносила сміття. Він майже не говорив. Іноди просто дивився у вікно, ніби чекав когось, кого вже давно немає. Іноди спав у кріслі, з палицею біля ніг, наче сторож минуле.
Марія ходила його хатою навшпинки. Як у музеї. Повертаючись додому, не відчувала там нічого свого — наче жила поверхом вище. Свою хату вона ніби здала, навіть не знаючи сама.
Її звільнили навесні. Оптимізація. Бухгалтерію розформували. Шукати роботу — марно, місто маленьке, вакансій немає. Чоловік — зник п’ятнадцять років тому. Запив, потім пропав. Син — у війську, далеко. Писав рідко. І, по суті, вона нікому не була потрібна. До цього звикла. Звикла бути тихою. Звикла до самотності, як до старої меблів: скрипить, але не викинеш.
І раптом — він.
Василь Петрович. Його хата. Його платівки. Його повільне дихання.
Через тиждень він почав говорити. Спочатку — про музику. Потім — про війну. Про дружину — Ганну. Познайомились у Дніпрі. Вона співала у хорі. Він був у формі.
— Сказала, що я виглядаю, як молі з погонами. Я тоді образився. А потім уже не міг відірватись. Все разом — діти, дачі, трудові книжки. А потім серце. У неї. А я лишився.
Він говорив, вона слухала. Іноді сердився — виривав з рук ложку:
— Не так! Вона робила по-іншому! — і замовкав. Вона ображалась. ПіЙшла, але поверталася, бо відчувала — він чекає, а може, і вона теж.
