Літній вітер
Спочатку був гуркіт. Такий, що закладає вуха, ніби в будинок на розі Хрещатика врізався вантажівка. Оксана випустила з рук миску з фаршем, скло з дзенькотом розсипалося по кахлях, кішка зірвалася, мов птах, і метнулась під стіл. А потім настала тиша. Не звичайна — жива, з вуличним гомоном і кроками сусідів, — а мертва, глуха, як у старих підвалах часів війни. Навіть холодильник замовк. Навіть годинник на стіні затамували подих.
Оксана завмерла на місці, з руками по лікоть у фарші, і на мить забула, як дихати. Лише через хвилину, коли серце розтиснуло горло, вона зрозуміла: не землетрус, не вибух, не машина. Це знову впав Володимир Степанович із сьомого поверху. Літній, самотній, дивний. Вона давно помічала, що він почав хитатися, як порожня ваза на краю полиці.
Не думаючи, прикусивши губу до крові, вона кинулася вгору сходами. Серце билося, як барабан. Сьомий поверх — прямо над нею. Він жив тут давно, ще з дев’яностих. Після смерті дружини став тінню — ходив повільно, майже не розмовляв. Лише стара платівка крутилася в його квартирі зранку. І запах — щось лікарське, мазь чи бальзам. Іноді він сидів на балконі у халаті і дивився вниз, ніби чекав, що хтось підніметься по сходах.
Вони майже не віталися. Вона — через байдужість, він — ніби взагалі не бачив. У їхньому під’їзді нікому ніхто не потрібен. Впізнавали один одного по кроках, по скрипу дверей, по запаху з кухні. Але не по імені. Не по голосу.
Двері були привідкриті. Вона знала, що так і буде: Володимир Степанович завжди залишав їх на випадок… на випадок, як цей. Вона ввірвалася в квартиру, і все виявилося так, як вона й боялася.
Він лежав у коридорі. У синій бавовняній сорочці і потертих спортивних штанах. Поряд валялася палиця, розбита склянка. Обличчя сіре, губи стиснуті в тонку лінію. На лобі — краплини поту.
— Володимире Степановичу! — Оксана сіла біля нього. — Ви мене чуєте?
Він ледве розплющив очі. Дихання було важким, ніби він підіймався вгору.
— Це я… Оксана. З шостого. Зараз викличу швидку…
— Не треба, — хрипко. — Тільки… допоможіть піднятися.
— Та ви що, у вас щось болить? Рука? Нога?
— Ні. Просто… слабкість. Принесіть стілець. Білий. У ванній.
— Може, все-таки лікаря?
Він подивився на неї несподівано різко:
— Ні. Досить сорому. Хай хоча б сусіди не побачать старого в запыленому коридорі.
Вона принесла стілець. Він спирався на неї, на палицю, підіймався повільно, з зусиллям, але сам. Коли сів, видохнув так, ніби вигнав із себе весь сором.
— Дякую… Ти ж не мусила…
— Знаю, — відповіла вона після паузи. — Але я залишусь. Трохи.
Він не заперечив.
І вона залишилася.
На день. Потім на тиждень. А потім — на все літо.
Мила підлогу, варила вівсянку, виносила сміття. Він майже не розмовляв. Іногда просто дивився у вікно, ніби чекав когось, кого вже давно немає. Іноді спав у кріслі, з палицею біля колін, ніби охороняв минуле.
Оксана ходила по його квартирі навшпиньках. Як у музеї. Повертаючись додому, не відчувала там нічого свого — ніби жила поверхом вище. Свою квартиру вона ніби здала без власного відома.
Її звільнили навесні. Оптимізація. Бухгалтерію розформували. Шукати роботу — марно, місто маленьке, вакансій немає. Чоловік — зник п’ятнадцять років тому. Запив, потім пропав. Син — у війську, далеко. Писав рідко. І нікому, по великому рахунку, вона не була потрібна. До цього вона звикла. Звикла бути тихою. Звикла до самотності, як до старих меблів: скриплять, та не викинеш.
І раптом — він.
Володимир Степанович. Його квартира. Його платівки. Його повільне дихання.
За тиждень він почав говорити. Спочатку — про музику. Потім — про війну. Про дружину — Ганну. Познайомились у Львові. Вона співала у хорі. Він був у формі.
— Сказала, що я схожий на міль з погонами. Я тоді образився. А потім уже ніколи не міг відірватися. Все разом — діти, дачі, трудові книжки. А потім серце. У неї. А я лишився.
Він говорив, вона слухала. Іноді він дратувався — вихоплював з рук ложку:
— Так не робили! Вона робила інакше! — і замовкав. Вона ображалася. Піходила. Але поверталася.
Бо відчувала — він чекає.
А може, і вона теж.
Одного разу він сказав:
— А в тебе голос тремтить, коли ти злишся. І в самому кінці — наче повітря не вистачає. У Ганни так було. Завжди вдавала, що сильна. А всередині — кришилася.
Вона не відповіла. Бо це була правда.
У серпні він став затихати. Майже не їв. Пив воду по трохи. Сидів у кріслі, закутаний у плед, дивився в кут кімнати, ніби знав, звідки мав прийти хтось важливий.
Він попросив:
— Принеси альбом. Той, за книжками. ЗнайВона відкрила стару папку, де між сторінками лежала засохла троянда, і в цю мить зрозуміла — він чекав саме цього.
