Підвальне літо
Спочатку був гуркіт. Такий, від якого дзвенить у вухах, наче в стіну будинку на розі Січових Стрільців врізався вантажівка. Олеся випустила з рук миску з фаршем, скло з брязкотом розсипалося по кахлям, кішка Маруся підскочила, наче птах, і сховалась під стіл. А потім настала тиша. Не звичайна — жива, з вуличними шумами та кроками сусідів, — а мертва, глуха, як у старих підвалах воєнних часів. Навіть холодильник замовк. Навіть годинник на стіні ніби затримав подих.
Олеся завмерла на місці, з руками по лікоть у фарші, і на хвилинку забула, як дихати. Лише через мить, коли серце відпустило горло, вона зрозуміла: не землетрус, не вибух, не машина. Це знову впав Степан Іванович із сьомого поверху. Літній, самотній, дивний. Вона давно помічала, що він почав хитатися, ніби порожня ваза на краю полиці.
Не думаючи, прикусивши губу до крові, вона кинулася вгору сходами. Серце билося, як барабан. Сьомий поверх — прямо над нею. Він жив тут давно, ще з дев’яностих. Після смерті дружини став тінню — ходив повільно, майже не розмовляв. Лише стара платівка крутилася в його квартирі поранку. І запах — щось лікарське, мазь чи бальзам. Іноді він сидів на балконі у халаті й дивився униз, ніби чекав, що хтось підніметься сходами.
Вони майже не віталися. Вона — через байдужість, він — немов взагалі не бачив. У їхньому під’їзді ніхто нікому не потрібен. Впізнавали один одного за кроками, за скрипом дверей, за запахом з кухні. Але не за ім’ям. Не за голосом.
Двері були привідкриті. Вона знала, що так і буде: Степан Іванович завжди залишав їх на випадок… на випадок, як цей. Вона залетіла в квартиру, і все виявилося саме так, як вона й боїлась.
Він лежав у коридорі. У синій бавовняній сорочці й поношених спортивних штанях. Поряд валялася палиця, розбита склянка. Обличча сіре, губи стиснуті в тонку лінію. На чолі — краплі поту.
— Степане Івановичу! — Олеся присіла поряд. — Ви мене чуєте?
Він ледве розплющив очі. Подих був важким, ніби піднімався вгору.
— Це я… Олеся. З шостого. Зараз викличу швидку…
— Не треба, — хрипко. — Тільки… підніміть.
— Та ви що, у вас щось болить? Рука? Нога?
— Ні. Просто… слабкість. Принесіть стілець. Білий. У ванній.
— Може, все ж лікаря?
Він глянув на неї несподівано різко:
— Ні. Досить сорому. Хоч би сусіди не побачили старика в запыленому коридорі.
Вона принесла стілець. Він спирався на неї, на палицю, піднімався повільно, з зусиллям, але сам. Коли сів, видихнув так, ніби вигнав із себе весь сором.
— Дякую… Ти ж не мусила…
— Знаю, — відповіла вона після паузи. — Але я залишуся. Трохи.
Він не заперечив.
І вона залишилася.
На день. Потім на тиждень. А потім — на все літо.
Мила підлогу, варила вівсянку, виносила сміття. Він майже не розмовляв. Іноді просто дивився у вікно, ніби чекав когось, кого вже давно нема. Іноді спав у кріслі, з палицею біля колін, ніби охороняв минуле.
Олеся ходила по його квартирі навшпиньки. Як у музеї. Повертаючись додому, не відчувала там нічого свого — ніби жила поверхом вище. Свою квартиру вона наче здала, навіть не помітивши.
Її звільнили навесні. Оптимізація. Бухгалтерію розформували. Шукати роботу — безглуздо, містечко маленьке, вакансій нема. Чоловік — зник п’ятнадцять років тому. Спочатку спився, потім зник. Син — у війську, далеко. Писав рідко. І нікому, по суті, вона не була потрібна. До цього звикла. Звикла бути тихою. Звикла до самотності, як до старої меблі: скрипить, та не викинеш.
І раптом — він.
Степан Іванович. Його квартира. Його платівки. Його повільне дихання.
Через тиждень він почав говорити. Спочатку — про музику. Потім — про війну. Про дружину — Надію. Познайомились у Харкові. Вона співала у вокальному гуртку. Він був у формі.
— Сказала, що я виглядаю, як моль з погонами. Я тоді образився. А потім уже ніколи не міг відірватись. Разом — діти, дачі, трудові книжки. А потім серце. У неї. А я залишився.
Він говорив, вона слухала. Іноді він злиться — виривав з рук ложку:
— Так не робиться! Вона інше варила! — і замовкав. Вона ображалася. Ідіть. Але поверталася.
Бо відчувала — він чекає.
А може, і вона теж.
Одного разу він сказав:
— А в тебе голос тремтить, коли злишся. І в самому кінці — ніби повітря не вистачає. В Надії так було. Завжди вдавала, що сильна. А всередині — крихка.
Вона не відповіла. Бо це була правда.
У серпні він став замовкати. Майже не їв. Пив воду по трохи. Сидів у кріслі, закутаний у плед, дивився в кут кімнати, ніби знав, звідки має прийти хтось важливийВона залишилася в його квартирі й почала жити так, ніби той літній підвал із спогадами став її новим домом.
