О, слухай, як же ця історія болить… Мене звати Оксана, і зараз я на роздоріжжі, де рішення вплине не лише на мене, а й на долю двох інших. Мені двадцять дев’ять, живу в Чернігові, працюю в маленькій юридичній фірмі, є друзі, родина… але серце моє належить чоловікові, з яким ми не можемо бути відкрито. І це не просто дурна мелодрама. Це тортури, які тривають вже рік.
Зі Славком ми були разом три роки. Молоді, закохані, безтурботні. Сварилися, мирилися, мріяли про майбутнє. Я вірила, що він — моя людина, а він казав, що без мене не може дихати. Були щасливі, поки одного разу не посварилися через дурницю. Обидва спалахнули, обидва розійшлися, і ніхто не зробив перший крок. Були занадто вперті, занадто молоді.
Минуло кілька місяців. Я сумувала. Дивилася на телефон, чекаючи повідомлення. Не писала, не дзвонила — горда. А потім дізналася, що він зустрічається з іншою. Дівчина з сусіднього офісу, тиха, скромна… і вже через два місяці — вагітна. У мене ніби вирвали серце. Пам’ятаю, як стояла біля вікна, а в грудях була порожнеча, наче всередині завіяв крижаний вітер.
Коли народилася його донька, я все ж набралася сміливості й подзвонила — просто привітати. Він замовк на мить, потім прошепотів:
— Ти не уявляєш, як я радий почути твій голос. Давай зустрінемось?
Не знаю, навіщо погодилась. Просто хотілося подивитися йому в очі. На зустрічі ми майже не розмовляли. Просто дивилися один на одного, мовчали, і в цій тиші було все — кохання, біль, жаль. Він тримав мою руку, а я беззвучно плакала.
З того дня ми почали бачитися. Нечасто, обережно, наче боялися самих себе. Рік ми зустрічалися так — потай, але чесно кажу: між нами не було близькості. Я не могла. Як тільки згадувала про його доньку, про те, що вдома його чекає малеча з маминими очима — усе всередині перекручувалося.
Він часто скаржився, що вдома неможливо. Що з матір’ю його дитини його нічого не пов’язує, окрім дівчинки. Що він більше не кохає. Що мріє про мене. І раз за разом питав:
— А якщо я піду? Якщо повернуся? Ти мене приймеш?
А я мовчала. Бо не знала, що відповісти. Бо в цю мить, як би я його не любила, я бачила перед собою не просто чоловіка, а батька. І дівчинку — Соломію, яка ще не вміє говорити, але вже знає, як посміхається її тато, як пахне його куртка, як він обіймає перед сном.
Як я можу це зруйнувати? Як можу стати тією, через кого дитина залишиться без тата?
Так, можливо, вони не кохають одне одного. Можливо, живуть разом лише заради дитини. Але хіба це злочин? Скільки таких сімей — і всі живуть. У когось із часом все налагоджується, хтось навчається кохати знову… А якщо я зруйную цю родину — чи буду щаслива, знаючи, що дівчинка росте без батька?
Мені страшно. Мені боляче. Я мрію про нього, засинаю з думками про нього, не можу дивитися іншим чоловікам в очі. Ніхто мені не потрібен, крім нього. Він — моє повітря. Але я не знаю, чи маю право на це щастя.
Іноді думаю — а якби замість Соломії була я? Якби мого тата забрала інша жінка, як би я себе почувала? Я дуже добре пам’ятаю, як росла без батька. І не хочу, щоб хтось ще через це пройшов.
Славко чекає відповіді. Він усе частіше говорить про розрив із тією жінкою. Благає:
— Не мовчи. Скажи, що хочеш. Я готовий на все. Тільки скажи…
А я… я не знаю, що сказати.
Не знаю, як вчинити правильно. Розум каже одне — залишити все як є. Не втручатися, не руйнувати, бути сильною. А серце — рветься до нього, кричить, благає не відпускати.
Якщо ти читаєш це, якщо колись був у подібній ситуації — скажи, що робити? Чи можна побудувати своє щастя, не руйнуючи чиєсь? Чи будь-яке щастя завжди комусь приносить біль?
Я кохаю його. Але не хочу, щоб його дитина росла без тата.
І, здається, уперше в житті мені по-справжньому страшно.
