У Львові осінь закутала місто в сірий туман, але в моєму серці буря обурення та розпачу не вщухала. Як можна залишатися байдужою, коли твоя свекруха, наче чужа, відвертається від рідних онуків? Невже можна бути настільки холодною та байдужою до власної крові? Але Людмила Степанівна лише повторює одне: «Ваші діти — ваші клопоти. Я свій обов’язок виконала, виростивши сина».
Свекруха вийшла на пенсію раніше часу. Її молодша дочка, Оксана, щойно народила двійню. Перші три роки Людмила Степанівна допомагала їй, виховувала малюків, але як тільки хлопчики пішли до дитячого садка, вона одразу знайшла підробіток. І який! Стала нянею у заможній родині, де цілими днями возиться з чужими дітьми.
Тепер вона вдома лише по вихідних, і ці дні присвячує прибиранню, зустрічам з подругами та відпочинку. Так, грошей вона заробляє чимало, але часу на рідних онуків — моїх синів, чотирирічного Тарасика та дворічного Яринка — у неї немає. Ані хвилини. Ані краплі тепла.
Ми з чоловіком не раз благали її допомогти. Мені треба було виходити на роботу, щоб утримувати сім’ю, але діти часто хворіли, пропускали садок. Моя мама живе в іншому місті, за сотні кілометрів, і надія була лише на свекруху. Але вона відмовила нам, навіть не замислюючись.
«Найміть няню, — кинула вона холодно. — Не відволікайте мене від справ».
Я була в шоці. Моя мама, якби жила поруч, кинула б усе, щоб допомогти. Вона обіцяла приїхати на пару тижнів у відпустку, але що мені ці два тижні? Вони не розв’язують проблему. Поки Людмила Степанівна возить чужих дітей за кордон, катається з ними на яхтах та фотографується на пляжах, я сиджу вдома, розриваючись між хворими синами та страхом втратити роботу. Я розумію, що вона вхопилася за «золоту жилу», але як можна бути настільки безсердечною? Невже гроші для неї важливіші за рідних онуків?
Щоразу, коли я бачу в мережі її фото з чужими дітьми — усміхнених, гарних, у розкішних парках розваг — у мені звужується серце. Мої хлопчики жодного разу не бачили бабусю на своїх виставах, не чули від неї казок на ніч. Вони питають: «Мамо, а чому баба Люся до нас не приходить?» А що я можу відповісти? Що їхня бабуся обирає чужих дітей, бо ті приносять їй гроші?
Я намагалася говорити з чоловіком, Богданом, але він лише розводить руками. «Мама завжди була такою, — каже він. — Її не зміниш». Але як мені з цим примиритися? Я відчуваю себе зрадженою, ніби свекруха відвернулася не лише від онуків, а й від нас із сином. Її байдужість — як ніж, який повільно ріже по живому.
Інколи я думаю: може, я забагато хочу? Але потім згадую, як моя мама, попри втому, завжди знаходила час для мене та братів. Хіба не це робить бабусю бабусею? Любов, турбота, тепло? А у Людмили Степанівни — лише розрахунок і егоїзм.
Що скажете? Нормально, коли свекруха ставить гроші вище за рідних онуків? Я б ви вчинили на моєму місці?
