ЛЮБОВ З ГІРКОТОЮ ПОЛИНУ
Їхня любов ніколи не пахла трояндами чи медом лише сухою пилюкою шляху і розчавленим стеблом полину. У селі казали: якщо зійдуться світ перевернеться, якщо розійдуться гай згорить.
Ганна була знахаркою з родини, де кожна жінка знала силу трав. Вона розуміла кожен шепіт рослини і могла залікувати ту рану, яку інші лишали невилікуваною. Її руки завжди були теплі, а від долонь віяв запах чебрецю.
Данило ж був чужим. Чарівник, чия сила народжувалася з гучних закликів до стихій, а не з шепоту землі. Його магія була гострою, як ніж, і холодною, як вода у криниці на світанку.
Вперше зустрілись вони в імлі вечора, коли обидва шукали одне й те саме корінь відьми, який цвіте раз на десять років.
Не чіпай, промовила Ганна, порушивши тишу. Він не для таких невгамовних рук, чарівнику. Земля дала його на лікування, а не на твої чари.
Лікування лише відстрочка, знахарко, усміхнувся Данило, не обертаючись. Я хочу побачити суть речей.
Вони так і не стали ворогами, але й приятелями бути не могли. Їх тягнуло одне до одного всупереч здоровому глузду. Це була любов-боротьба, вічна суперечка між «творити» і «володарювати».
Вона приносила йому дикий мед та настої від безсоння, коли його магія спопеляла його ізсередини.
Він залишав під її дверима рідкісні самоцвіти, у яких жевріла схована зоря, щоб не було темно довгими зимовими ночами.
Та полинова гіркота завжди була поряд. Ганна бачила, як Данило черпає силу з порожнечі, і це лякало її. Данило сердився на її мякість, вважаючи, що вона занадто щиро ділить дари з тими, хто не цінує.
Одного разу у село прийшла хвороба. Вона не обирала між добрими чи злими.
Ганна віддавала останні сили, забираючи лихоманку на себе, а Данило він вперше в житті злякався. Не за світ, за неї.
Щоб врятувати її, він змушений був зробити те, чого найбільше зневажав віддати свою силу землі, щоб вона напоїла знесилену знахарку.
Коли Ганна підняла очі, Данило стояв біля вікна. У його волоссі промайнула перша сивина, а в руках вже не іскрилося полумя.
Навіщо? ледь чутно спитала вона.
Гіркий полин, Ганно, відповів він, дивлячись у ніч. Але без цієї гіркоти вся солодкість світу лише порох. Я обрав тебе, а не вічність.
Вони залишились разом, на краю лісу. Вона лікувала, він вчився чути шепіт трав, який колись заглушав власним велінням. Їхня любов була складною, терпкою, як аромат полину на заході сонця. Але ніхто з них не проміняв би цю гіркоту на найсолодший мед з карпатських пасік.
Оселилися вони в старій хатині на краю «Гнилої долини» місця, куди не наважувалися заходити ні лісоруби, ні сільські пліткарі.
Данило, втративши здатність кликати блискавки, відкрив у собі дар відчувати метал. Він став ковалем. Але не простим кував ножі, які не знали притуплення, та підкови, що приносили вдачу. У кожному ударі його молота звучало ехо колишньої люті, перетвореної на творення. Так він знайшов свою місію.
Ганна посадила невеликий сад, де поряд зростали смертоносний аконіт і цілющий шавлій. Вона вже не боялася темної сторони Данила, бо знала: найродючіша земля чорна.
Їхня любов не стала «цукровою». Це було спільне життя двох сильних характерів, які притиралися, мов два гранітні жорна.
Іноді Данило по старій звичці пробував «зламати» ситуацію волею. Коли посуха загрожувала саду, він годинами сидів на ганку, стискаючи кулаки блідими, намагаючись викликати дощ з порожнечі.
Не треба, тихо казала Ганна, кладучи руку йому на плече. Земля не рабиня, попроси її.
Я не вмію просити, сердився він.
Та до вечора вони разом носили воду з далекого джерела, і це була найбільша магія з усіх.
До їхньої хатини часто навідувалися «тіні». То учні Данила, що хотіли повернути майстра до кола чарівників, то хворі, яких Ганна не могла вилікувати сама.
Одного разу до них прийшов старий ворог Данила чаклун у чорному савані.
Він зявився не вбивати, а забрати те, що Данило «заборгув» магії. Він вимагав голос Ганни в обмін на повернення сили Данила.
Данило поглянув на свої мозолясті руки коваля, потім на Ганну, яка варила полиновий відвар. Вона не просила захисту просто дивилася з цілковитою довірою.
Сила, здобута мовчанням коханого, це не сила, а рабство, сказав Данило.
Він не користувався чарами. Просто взяв важкий ковальський молот і вийшов за поріг. Кажуть, тієї ночі ліс тремтів не від заклять, а від людського гніву чоловіка, що захищає свій дім. Тінь відступила.
Вони красиво постаріли. Волосся Ганни стало білим, мов цвіт черемхи, а борода Данила сірим, як осідлий попіл.
Розповідають, коли настав їхній час, вони не пішли окремо просто зникли в гущавині лісу під час цвітіння полину. На тому місці зараз ростуть два дерева: могутній дуб, корені якого сягають рудних жил, і гнучка верба, що обіймає його стовбур.
Якщо подорожній зірве листок з цієї верби, він відчує на губах ту саму гіркоту гіркоту справжньої, не вигаданої любові, сильнішої за будь-яку магію
Я зрозумів: справжнє кохання не буває легким чи солодким воно гірке, але у цій гіркоті його сила. І за нього я заплатив би будь-якою сумою гривень, якби мав шанс знов відчути його аромат.
Любов із гіркотою полину