В 65 років я знайшла знову любов, але на весіллі брат покійного чоловіка встав і вигукнув: «Я проти!»
Коли не стало мого чоловіка, я думала, що разом із ним пішло все. Ми прожили сорок років пліч-о-пліч, виростили дітей, побудували дім, пережили бідність, хвороби, сварки і сміх. І я вірила – це назавжди. А потім він просто пішов – несподівано, в один день. Інсульт. Жодного прощання, жодного останнього слова. Все зруйнувалося. Відчуття, ніби хтось вирвав з мене половину душі та залишив стояти посеред розбитого життя.
Я довго не могла оговтатися. Плакала ночами, говорила з його фотографією, зберігала його сорочки в шафі, щоб не вивітрився запах. Діти поїхали, онуки рідко приїжджали. І тиша… ця давка, тягуча тиша старого дому з порожніми стільцями за столом.
Минуло п’ять років. Я почала вчитися жити одна. Але якось випадково зайшла в маленьке кафе у Львові – в те саме, куди колись нас водив чоловік. І там я побачила Його. Марко. Старий друг сім’ї. Колись він приходив до нас в гості, працював із моїм чоловіком на одному заводі. Ми давно втратили зв’язок, а тут – ніби по волі долі.
Він одразу мене впізнав. Ми заговорили. Згадували, пили каву, сміялися. І раптом стало легко. Не було ні болю, ні докорів. Тільки тепло. Він подзвонив наступного дня. А потім ми стали гуляти в парку, готувати вечері, читати одне одному книги. Він піклувався про мене, як про принцесу. Мені було шістдесят п’ять, а я знову відчувала себе жінкою. Живою. Потрібною.
Коли Марко запропонував мені вийти за нього, я розгубилася. Все тремтіло всередині. Думки – про дітей, про людей, про чутки. Але моя донька, найстарша, сказала:
– Мамо, ти маєш право бути щасливою. Навіть якщо хтось цього не розуміє.
Ми вирішили влаштувати тихе свято. Просто сімейна вечеря, нічого пишного. За столом були тільки найрідніші: діти, онуки, пара сусідів. Я надягла світло-сіру сукню, Марко – костюм, який носив ще на весіллі доньки. Усі посміхалися, піднімали келихи. Мені здавалося, я знову живу.
І тут…
– Я проти!
Голос пролунав по залі, як удар грому. Я здригнулася. Усі повернулися. Це був Віталій – молодший брат мого покійного чоловіка.
Він встав, зблід від гніву, і поглянув на мене:
– Ти не маєш права! Як ти можеш? Ти забула мого брата? Ти була його дружиною!
Слова різали, як ніж. Я завмерла, серце завмерло. Я знала, що Віталій завжди був поруч із нами, особливо після смерті чоловіка. Він навідувався, допомагав, приносив продукти. А потім віддалився… Я не розуміла – чому. Але тепер усе стало ясно.
– Я не забула, Віталію, – тихо сказала я. – Але я не можу все життя залишатися вдовою.
– Значить, тобі все одно? – викрикнув він. – Ти просто викреслила його?
Марко стиснув мою руку під столом – міцно, надійно.
– Віталію, – спокійно сказав він. – Невже ти хочеш, щоб вона залишилася сама до кінця життя?
– Це неправильно! – майже закричав той.
Я зробила глибокий вдих. У мене щось обірвалося – страх, сором, нерішучість. Я піднялася з-за столу, подивилася на нього:
– А знаєш, що справді неправильно? Що ти весь цей час любив мене і мовчав. Що ти чекав, що я стану твоєю, коли він помре. І тепер не можеш змиритися з тим, що я обрала не тебе.
У залі настала гробова тиша.
Віталій зблід, опустив очі. Потім розвернувся і мовчки вийшов.
Я стояла, тремтіла, але більше – не від страху. Я більше не відчувала вини.
Марко встав, підійшов до мене, обійняв.
– Все добре, – пошепки сказав він.
Я заплакала – не від болю, а від полегшення. Від відчуття, що тепер я можу справді жити. Що я нікому нічого не винна. Що любов приходить, навіть якщо ти думаєш, що для неї вже пізно.
Я щаслива. Я знайшла чоловіка, який прийняв мене з усіма спогадами, з усім минулим, з морщинами, з тінню втрат. Він не просив мене забути. Він просто став поруч. І це – найважливіше.
І якщо хтось думає, що в шістдесят п’ять життя закінчується – я скажу інакше. Іноді вона тільки починається.
