Я знайшла кохання в 65 років — але на весіллі брат покійного чоловіка встав і закричав: «Я проти!»
Коли помер мій чоловік, я вважала, що разом з ним згасло все. Ми прожили разом сорок років, виховали дітей, збудували дім, пережили бідність, хвороби, сварки та сміх. І я вірила, що це назавжди. А потім він раптом пішов — в один день. Інсульт. Без прощальних слів. Все розсипалось. Відчуття, наче хтось вирвав половину моєї душі і залишив посеред зруйнованого життя.
Я довго не могла оговтатися. Плакала ночами, розмовляла з його фотографією, зберігала його сорочки в шафі, щоб не втрачався запах. Діти поїхали, онуки навідували рідко. І тиша… ця давляча, тягуча тиша старого дому з порожніми стільцями за столом.
Минуло п’ять років. Я почала вчитися жити одна. Але одного разу випадково зайшла у маленьку кав’ярню в Києві – в ту саму, куди нас колись водив чоловік. І там я зустріла Його. Марко. Старий друг родини. Він часто приходив до нас у гості, працював із моїм чоловіком на одному заводі. Ми давно втратили зв’язок, а тут — наче самому доля привела.
Він одразу мене впізнав. Ми розговорилися. Згадували, пили каву, сміялися. І раптом стало легко. Не було ні болю, ні докорів. Тільки тепло. Він зателефонував на наступний день. А потім ми почали гуляти парком, готувати вечері, читати один одному книги. Він піклувався про мене, як про принцесу. Мені було шістдесят п’ять, а я знову відчула себе жінкою. Живою. Потрібною.
Коли Марко запропонував вийти за нього, я розгубилася. Все здригалося всередині. Думки — про дітей, про людей, про плітки. Але моя донька, найстарша, сказала:
— Мам, ти маєш право бути щасливою. Навіть якщо хтось цього не розуміє.
Ми вирішили влаштувати тихе свято. Просто сімейну вечерю, нічого пишного. За столом були лише найближчі: діти, онуки, кілька сусідів. Я одягла світло-сіру сукню, Марко — костюм, який носив ще на весілля доньки. Усі усміхалися, піднімали келихи. Здавалося, я знову живу.
І тут…
— Я проти!
Голос пронісся залом, як удар грому. Я здригнулася. Всі обернулися. Це був Віталій — молодший брат мого покійного чоловіка.
Він встав, побілівши від гніву, і подивився на мене:
— Ти не маєш права! Як ти можеш? Ти забула мого брата? Ти була його дружиною!
Слова різали, як ніж. Я застигла, серце зупинилося. Я знала, що Віталій завжди був поруч з нами, особливо після смерті чоловіка. Він навідувався, допомагав, приносив продукти. А потім віддалився… Я не розуміла — чому. Але тепер все стало зрозуміло.
— Я не забула, Віталію, — тихо промовила я. — Але я не можу все життя залишатися вдовою.
— Значить, тобі все одно? — викрикнув він. — Ти просто викреслила його?
Марко міцно стиснув мою руку під столом — надійно, впевнено.
— Віталію, — спокійно промовив він. — Чи ти хочеш, щоб вона залишилася одна до кінця свого життя?
— Це неправильно! — майже закричав той.
Я зробила глибокий вдих. У мені щось обірвалося — страх, сором, нерішучість. Я піднялася зі столу, подивилася на нього:
— А знаєш, що дійсно неправильно? Що ти весь цей час любив мене мовчки. Що чекав, що я стану твоєю, коли він помре. І тепер не можеш змиритися з тим, що я обрала не тебе.
У залі запанувала тиша.
Віталій поблід, опустив очі. Потім розвернувся і тихо вийшов.
Я стояла, тремтіла, але вже не від страху. Я більше не відчувала провини.
Марко підвівся, підійшов до мене, обняв.
— Все буде добре, — прошепотів він.
Я заплакала — не від болю, а від полегшення. Відчуття, що тепер я можу по-справжньому жити. Що я нікому нічого не винна. Що любов — вона приходить, навіть якщо ти думаєш, що для неї вже запізно.
Я щаслива. Я знайшла чоловіка, який прийняв мене з усіма спогадами, з усім минулим, з морщинами, зі тінню втрат. Він не просив мене забути. Він просто став поруч. І це — найважливіше.
І якщо хтось думає, що у шістдесят п’ять життя закінчується — я скажу інакше. Іноді воно тільки починається.
