До мене постукало кохання…
Оксана поїхала з села до міста та вступила до університету. Після сільської школи навчання давалося важко, але вона цілими днями сиділа над книжками, щоб здати сесію та не втратити стипендію. Мати могла допомогти їй лише провізією.
Коли почала працювати, сама почала підтримувати матір, надсилаючи їй гроші. Кожну відпустку проводила в селі. Про море, звісно, мріяла, але всім говорила, що в селі такий чистий повітря, ліс та річка, що жодного півдня не треба.
— Оксанко, а коли заміж вийдеш? Невже ніхто не подобається? Не діждуся, мабуть, онуків, — зітхала мати.
— Не журіться, мамо, вийду, — відмахувалася Оксана, але розмови про шлюб їй давно набридли. Кожен у селі першим ділом питав саме про заміжжя.
Хлопці в Оксани були, і кохання було, але до вінця ніхто не запросив.
Працювала вона у редакції газети. Робочий день добігав кінця, а за вікном лютував злива. Здавалося, дощ ось-ось стихне. Оксана накинула плащ, взяла парасольку й вийшла на вулицю. Та раптом дощ посилився ще більше. Вона притулилася під навісом біля входу, дивлячись, як повз неї з шумом проїжджають машини, розбризкуючи калюжі.
Важкі краплі били об асфальт, бризки долітали до ніг. Оксана зігнулася від холоду й притиснулася до стіни. Позашляховик зупинився перед великою калюжею, щоб не обізвати її, а потім і зовсім став.
— Дівчино, сідайте. Навіть якщо дощ закінчиться, на дорогах справжнє море, — прогукнув крізь відчинене вікно молодий чоловік.
І Оксана сіла в авто. Через півроку її рятівник зробив пропозицію. Не те щоб вона закохалася без пам’яті, але час був вийти заміж, а з Іваном було спокійно та надійно. Жили вони з його матір’ю у великій квартирі в центрі міста.
Мати Івана Оксану не сподобалася відразу.
— Не сподівайтеся, голубко, що дістанете нашу оселю. Не пройде такий номер, — відразу попередила вона.
— Непристойно весь день ходити у халаті. У ньому можна лише до ванни дійти. А якщо хтось прийде? Переодягайтеся негайно, — командувала свекруха.
І Оксана переодягалася. Прибирати квартиру чи готувати у виходних сукнях було незручно. Сама Ганна Степанівна вдягалася, ніби на прийом до міністра.
Загалом, зі свекрухою вони не зжилися. Одного разу Оксана почула, як та умовляла сина розлучитися, поки дітей нема. Оксана, ридаючи, сказала Іванові, що мати права, і їм краще розійтися. Почала збирати речі.
Але Іван не відпустив її. Наступного дня зняв квартиру, і вони переїхали. Життя налагодилося. Мати, можливо, й продовжувала нашіптувати синові, але лише по телефону, у гості не приходила. А Іван дружині нічого не розповідав. Вони мріяли колись купити власне житло, відкладаючи гроші з кожної зарплати.
Однієї неділі вони поїхали з друзями на озеро. Рибалили, смажили шашлики… Поверталися вже вночі. На трасі машина друзів відірвалася вперед, залишивши Івана з Оксаною далеко позаду. Він додав газу, щоб наздогнати.
Оксана навіть не зрозуміла, що трапилося. Назустріч раптом вилетів позашляховик. Чи водій не впорався з керуванням, чи заснув за кермом — але зіткнення було неминучим.
Іван загинув на місці, а Оксана отримала численні травми. Через чотири місяці її виписали з лікарні. Бліда, слабка, кульгаючи, вона дісталася до орендованої квартири, але там уже жила інша сім’я. Їй віддали невелику торбинку з речами. Речі Івана забрала свекруха, вона ж і відмовилася від квартири.
Оксана пішла до матері Івана. Та відчинила двері, але не впустила її у дім. Розмова йшла через поріг.
— Ганно Степанівно, чи можу я пожити у вас, поки не зніму житло?
— Ще чого! Через тебе загинув мій Іванко. А ти навіть на похорон не прийшла. Геть! — Свекруха грюкнула дверима.
— Я не винна в його смерті… Я ж у лікарні була… — кричала Оксана, б’ючи у зачинені двері.
— Забирайся, інакше викличу поліцію! — погрожувала свекруха з-за дверей, і Оксана здалася.
Просити половину грошей, які вони з Іваном збирали на житло, вона навіть не наважилася.
Вийшла на вулицю — але куди йти? Друзів не було. Ті, з ким вони їздили на озеро, були друзями Івана. Хто знає, що їм наговорила про неї свекруха.
У тому, у чому була, вона поїхала до матері в село. Та там її чекала нова біда — мати два місяці тому померла, покиКоли Оксана ввійшла в рідну хату, її обійняв теплий запах лікарських трав, що завжди сушила мати, а за вікном розквітло яблуко — немов сама доля дарувала їй нове життя.
