Коханка чоловіка була надзвичайною. Якби вона була чоловіком сама б таку обрала.
Є такі жінки з гідністю, мов козацька донька. Ідуть поважно, дивляться відкрито й чесно, слухають так, що відчуваєш значущість кожного свого слова. У них немає метушні, не треба виголошувати декольте чи демонструвати спину, щоб на них звернули увагу вони спокійні, як дорога пані. І панікою не страхаються.
Вона б теж таку вибрала. Собі на противагу.
Бо вона яка? Вічно кудись біжить, сварить дітей, нагримує на чоловіка, усе валиться з рук, нічого не встигає. На роботі завал, керівництво невдоволене. Вічно в джинсах та старому светрі бо прасувати сукню чи блузку це ж справа ціла! Вона й забула, коли востаннє доторкалась до ґудзиків на блузці. На щастя, новенька сушильна машина прасувала все, тож праска була зайвою.
А коханка просто Шевченкова Катерина. Фігура, постава, ноги-струни, коса до пояса, очі сині, як квітки льону. Обличчя що не подихнути!
Відтоді, як дізналася, а точніше побачила, не могла зітхнути на повні груди. Якось опинилася по справах у віддаленому районі Львова, забігла до першої-ліпшої кавярні швиденько перекусити. Роботу зробила, а голод не тітка. В переповненій кавярні знайшла вільний куточок, сідає, бере меню, підводить очі… І бац. Не привиділося: чоловік. Свого, навіть зі спини, не сплутаєш. І вона ця Катерина з обличчям, як з портрету Марчука.
Він тримав її за руки, цілував пальці. Противно аж стало. Ну що за несмак, подумала. «Ваші пальці пахнуть мятою». Але жінка гарна. Нічого не скажеш.
Відчувала себе, як після опіку: бачиш почервоніння і ще мить, і почнеться несамовитий біль. Але ці декілька секунд нічого не болить. І тільки й залишається дмухати на шкіру, щоб не стало гірше.
Мало б боліти. Всередині порожньо.
Чоловік повернувся додому вчасно. Він завжди рівний, спокійний, з гумором. Це вона іскра: завжди поспішає, жене всіх. А він мов добрий полтавський козак: солідний, терпеливий, шуткуючий.
Як би згодилася зараз його дотепність! Її почуття гумору тут було ні до чого.
Цілий вечір кортіло спитати просто й рівним голосом: «Ну що, як твоя коханка? Бачила вас на днях у Кавярні Дзиґа, гарна, дуже гарна. Я б і сама не встояла».
Спитати й дивитися, як на чолі виступає піт, як щоки наливаються ягодами, а він намагається не видати себе.
І далі додати: Ну а тепер що? Дітей знайомити будеш? Їм нова мама сподобається? А мене куди подінеш? Вона хоч із житлом, чи в нас оселиться?
Не сказала нічого. Чоловік за звичкою обійняв її в ліжку, притяг до себе й швидко заснув.
«Може, у них ще нічого нема», подумала вона, відсахуючись на свою половину ліжка. І беззвучно розсміялася. От чого добилася мислить тепер, як жінка, яку зрадили на очах, а вона всім доводить, що то лиш привиділося.
Може, в них справді перша стадія симпатії й тонкі натяки, а не справжній роман. А він віртуоз, і нічим, ні словом, ні жестом не зрадиться!
Всю ніч крутилася у ліжку, снилися яскраві айстри й чужі зальотниці в червоних сукнях.
На ранок прокинулась з важкою головою, повільно, незвично мовчазна, зібрала дітей до школи. Але все крутила в голові: що далі? Як це вирішувати? Гуглити, чи що?
Гугл не допоміг. А своїх відповідей у неї не було. Жити далі, як і жила?
А яка тут спроба? Вона й так живе: той самий лад, чоловік приїжджає вчасно, ані сліду помади, ані запаху чужих парфумів. Діти, як цуценята, несуться квартирою, щонеділі кіно. Жодних змін, навіть секс двічі на тиждень, інколи три, якщо уважно вираховувати.
А може, то була не вона? Може, її обплутала уява?
Марно. Обідньої перерви набрала чоловіка не взяв слухавку. Взяла таксі й поїхала в ту саму кавярню. Вигадала для таксиста версію: «Чекаємо пакунок по роботі, дуже терміново». Авто чоловіка стояло навпроти. Вийшли вони він і вона, разом сідали у його Шкоду й поїхали.
Вона зблідла, попросила у таксиста води, зімітувала дзвінок: «Та й к бісу з вашим пакетом! Не чекаю, їду на роботу!»
Який сором, що навіть перед таксистом не все одно, що про неї подумають.
Знати про наявність коханки це ніби вдарити по центру світу. Розлучення? Може. А як по-іншому? Терпіти? Навіщо? Для чого?
Згадала, як у знайомих декілька років тому була подібна історія. Світлана дізналася, що в чоловіка роман. Той відмазувався, викаблучувався, навіть коли дружина показала переписку у вайбері. Твердив, мов зламали акаунт, це конкуренти старались.
І тоді її чоловік твердо сказав: Я ніколи не брехатиму. Зробив визнай, розірви одразу, або піди, але забезпеч родину всім потрібним.
Вона тоді пишалася: яка людина поряд!
Так легко розсуджувати з боку. Але коли горить під ногами, коли ти тут між двома жінками й одним столом у кавярні, мужність тікає.
Вона підійшла до їх столика, сіла навпроти. Коханка здивовано глянула і одразу все зрозуміла. А, може, вже знала.
Чоловік забелькотів. Вона його зупинила піднятою рукою: Це ж не те, про що я думаю, правда? І сказала: Нічого дивного тут нема. Таке трапляється. Але тепер розбирайтесь: у нас діти, квартира, старенькі батьки. Розумні ви вирішуйте.
І спокійно попрямувала до виходу. До лиця їй було у відпрасованій сукні. Шкода тільки, що так рідко її носила.
