Ой, Оленко, ти з глузду зїхала на старості? Твої ж онуки вже самостійно до школи бігають, про яку весілля мова? такі слова я почула від своєї сестри, коли сказала їй, що виходжу заміж.
А що тягти? Через тиждень ми з Толиком уже йдемо до РАЦСу, треба повідомити сестру, думала я. Звісно, на святкування вона не приїде ми ж на різних кінцях України живемо. Та й гучних застіль із «Гірко!» у свої шістдесят влаштовувати не хотілося. Спокійно розпишемося й посидимо удвох.
Можна б і взагалі не розписуватись, але Толя наполягає. Він у мене справжній кавалер: й підїзні двері відкриє, і руку подасть, коли з машини виходжу, й пальто допоможе вдягти. Ні, без штампу в паспорті він не буде жити, каже: «Що я, хлопченя, чи що? Мені серйозні стосунки треба». А для мене Толя і правда хлопчак: сивий, а очі ще ті, пустотливі! На роботі його поважають, кличуть шанобливо, по батькові. Там він серйозний, може бути різким, а як мене побачить скидає років сорок. Обійме посеред вулиці та почне крутити. Я і радію, і соромно якось. Кажу: «Люди дивляться, сміятись будуть». А він: «Та який народ? Я ж тільки тебе бачу!» І справді коли ми разом, таке відчуття, що цілий світ зник, окрім нас удвох.
Але є ще моя рідна сестра, якій про таке не сказати не можна. Я боялася, що Тетяна, як і більшість, засудить. Мені так хотілося її підтримки Назбиралася сміливості й подзвонила.
Оленко, протягнула вона ошелешено, коли дізналася про весілля, лише рік минув, як Віталія поховали, а ти вже собі пару знайшла? Я й так думала, що шокуватиму її новиною, але не чекала, що причина обурення мій покійний чоловік.
Таню, я памятаю, перебила я. А скажи, хто ці терміни вигадує? Можеш назвати точну цифру коли я знов матиму право бути щасливою, щоб ніхто пальцем не тикав?
Сестра замислилась:
Ну, для пристойності треба хоч років пять почекати.
Себто мені Толіку сказати: вибач, приходь через пять років, а я поки траур триматиму?
Таня мовчить.
А що це змінить? продовжила я. Думаєш, і через пять років ніхто слова не скаже? Все одно знайдуться ті, кому скажи-но язиком побалакати, але, правду кажучи, мені на думку чужу байдуже. А от твоя позиція для мене важлива: якщо просиш, я й від весілля відмовлюсь.
Знаєш, я не хочу ображати, тож хоч сьогодні женіться! Але май на увазі я не розумію і не підтримую тебе. Ти завжди була собі на умі, але не думала, що на пенсії зовсім з розуму зїдеш. Ну почекай хоч рік
Та я не здавалася.
А якщо в нас із Толею лише рік залишився, що тоді?
Сестра розплакалася:
Робиш, як знаєш Розумію, щастя всі хочуть, але ти ж стільки років у щасті жила
Я розсміялася:
Та невже, Танько? Ти серйозно вважала, що я така щаслива? Я й сама так думала А зараз зрозуміла: була робочою конячкою. І гадки не мала, що життя може бути й радісним!
Віталій був хорошою людиною, двох доньок виростили, зараз пятеро онуків. Чоловік навчав, що головне сімя. Я й не перечила. Спочатку працювали на знос заради сімї, потім для дітей, далі для онуків. Тепер озираюсь і бачу суцільні перегони за добробутом, без перерви на обід. Коли старша вийшла заміж дача вже була, та Віталік вирішив треба ще більше: для внуків треба мясо своє.
Орендували гектар поля й натягнули яремо на шию. Завели худобу, щораз годували, до півночі не лягали, у пятій уже на ногах. Цілий рік дача, місто лише у справах. Зателефоную коліжанці та розповідає, як із онукою на морі була, інша з чоловіком у театрі, а я і в магазин за хлібом не встигаю!
Бувало, по кілька днів без хліба сиділи, бо і худоба, і город, усе нас тримало. Сили додавало лише те, що діти й онуки ситі. Старша на нашому господарстві машину поміняла, молодша у квартирі ремонт зробила не даремно, значить, тягнули того воза. Якось приїхала подруга каже:
Олю, ледве впізнала! Думала, ти тут на природі відпочиваєш, сил набираєшся. А вигляд у тебе ледь жива Для чого так себе гробиш?
А як інакше дітям треба допомагати.
Дорослі діти самі мають дати раду! Тобі б для себе трохи пожити
Тоді не второпала: що воно таке «для себе»? Тепер знаю! Можна спати, скільки хочеш, йти в крамницю чи в басейн, у кіно або взимку на лижі. Діти не бідніють, онуки не голодають, а я навчилась жити інакше!
Тепер, ідучи по парку і скидаючи ноги до купи осіннього листя, я вже не ремствую, що сміття, а радію, мов дитя. Полюбила дощ тепер не треба ганяти кіз у сарай, можна милуватися з кави у віконце. Нарешті бачила, які у нас захід сонця й хмари! Місто наше таке красиве! Очі мені на все це відкрив саме Толя.
Коли помер чоловік це було як у тумані. Неочікувано: стався інфаркт, Віталія не врятували. Діти продали все дачу, хату, худобу й забрали мене до міста. Перші дні як божевільна, не знала, що з собою робити. За інерцією прокидалася о пятій, блукала квартири, думала куди себе діти.
І от Толя Він був сусід, приятель мого зятя, допомагав перевозитись із дачі. Зізнався згодом: спершу нічого не планував пожалів, побачив згаслу жінку. Каже: бачу жива, треба лише допомогти, витягнути з тієї втоми. Повів у парк на свіже повітря. Сиділи на лавці, купив морозиво, потім запропонував піти до озера уток погодувати. Дивно, але я ж і сама їх тримала, а от посидіти й подивитися, як вони пірнають за хлібом, не встигла ніколи.
Важко повірити, що можна просто стояти і дивитись на качок, кажу. На своїх не було часу й глянути зерно запарила, мішанку зварила й бігом далі
Толя всміхнувся, взяв за руку і каже: Зачекай, я твій світ переверну, ти ще побачиш, скільки всього цікавого!
Він мав рацію. Я, як мала, щодня відкривала новий світ і зрозуміла, що більше не можу без Толі: його голосу, сміху, легкої руки. Ось, здається, і не згадаю, коли прийшла ця думка, що без нього життя не те.
Доньки мої спочатку відреагували дуже різко казали, що зраджую память батька. Було боляче й соромно. А от діти Толі, навпаки, зраділи кажуть, спокійні тепер за тата. Лишалося лише з сестрою поговорити, і я відтягувала цю розмову, як могла.
І коли у вас розпис? спитала Таня після довгої розмови.
У цю пятницю.
Що ж Щастя вам на старості літ, сухо попрощалася.
У пятницю ми купили продукти, одягли святкове, викликали таксі, поїхали до РАЦСу. Виходжу а там доньки з зятями, онуки, діти Толі з родинами і, головне, Таня! Тримає оберемок білих троянд, посміхається крізь сльози.
Та ти диви, Танько! Ти аж приїхала?
А як же, кому тебе віддаю, треба ж подивитися! сміється.
Виявляється, вони всі між собою попередньо звязалися, замовили столик у місцевому кафе.
От нещодавно ми з Толею відзначали річницю. Він тепер свій у нашій родині, мов брат. А я досі щипаю себе: я таке щаслива, що аж страшно від власного щастя аби не зурочити!
