Люба, привіт! Приймай гостю, промовила сестра й заштовхала валізу до передпокою ногою.
Суботнього дня, вже ближче до обіду, коли Людмила нічого серйозного не планувала, раптом пролунав дзвінок у двері.
Два рази. Потім ще тричі. А потім довго, безперервно.
Олег, не відриваючись від телевізора, сказав задумливо:
Це хтось наполегливий.
За дверима стояла Ніна, молодша сестра. З двома величезними валізами, сумкою через плече і виглядом людини, котра щойно прийняла надважливе рішення й безмежно пишається собою.
Люба, привіт! Приймай гостю, сказала вона і впевнено вкатила першу валізу у передпокій. Неначе все життя до цього готувалася.
Людмила інстинктивно поступилася місцем. Сорок років сестринських стосунків це не жарти. Тіло реагує раніше за розум.
Ти надовго? спитала вона, звертаючи увагу на другу валізу.
Ніна скинула куртку, повісила її саме на той гачок, на якому висіла Людмилина пальто, і оглянулася, як будівельник, що отримав новий об’єкт.
Я надовго, Люба. Переїжджаю. У вас простора квартира три кімнати, вас двоє. Одна кімната, очевидно, зайва. То я й вирішила.
Людмила кілька секунд розглядала сестру. Вирішила, значить
Олег у вітальні делікатно зробив телевізор голосніше.
Ніно, ти серйозно?
Ще й як, відгукнулася Ніна, вже впевнено крокуючи коридором і заглядаючи до кімнат. О, ось ця! Світла. Вікно у двір тиша.
Це була гостьова. Там стояв старий диван, швейна машина та кілька коробок із речами, до яких у Людмили так і не доходили руки.
Ніно, Людмила наздогнала її біля дверей. А обговорити?
Що тут ще обговорювати? знизала плечима Ніна. Ми ж рідні, Любо. У рідних все спільне. Так мама казала. І тобі, і мені.
Людмила подумала: згадувати маму зараз точно не варто.
За стіною телевізор монотонно розповідав про погоду на тиждень. Олег, мабуть, серйозно вирішив все дослідити.
А Ніна вже розпаковувала валізу.
Заселилась вона ґрунтовно, із господарським відчуттям, що забирає своє законне місце.
Спершу переставила ліжко не подобалось, що узголів’я до вікна. «Протяги, Любо, мені шия болить». За нею переїхала у кут швейна машинка. «Навіщо вона тут? Ти ж не шиєш? Ось-ось». Людмила мовчки спостерігала, як машинка від’їжджала у кут.
До вечора в коридорі стояли Нінині тапки величезні, пухнасті, з китичками, такі продають на базарних лотках. Поруч скромні туфлі Людмили виглядали, як бібліотекар біля циркового ведмедя.
За вечерею Олег доїдав мовчки, задумливо розглядаючи суп, наче шукаючи щось у ньому.
Борщ гарний, сказав він.
Як борщ, відказала діловито Ніна. Олеже, у вас вентилятор є? У моїй кімнаті задуха.
Олег підвів очі. Подивився на Ніну, потім на Людмилу.
Знайдемо, мовив.
Людмила подумки зітхнула так глибоко, що аж здалося під ногами щось тьохнуло.
На третій день Ніна дісталася до холодильника.
Але не просто заглянула вивчила, як біолог новий організм.
Любо, у тебе кефір зіпсувався.
Знаю, не викинула ще.
Чого ти береш три пачки масла одразу? Стоїть, місце займає.
Ніно, це мій холодильник.
І що з того? Я ж тобі не чужа.
Це була її улюблена відмичка універсальна. День через день Людмила чула це й думала: та скажи вже чесно ось у цьому питанні, Ніна, ти таки чужа. Але не казала.
Тим часом Ніна зовсім облаштувалася.
Дізналася, коли Олег ходить на гурток різьблення по дереву і коли повертається. Вирахувала, о котрій Людмила дивиться серіал саме тоді зявлялася із чашкою чаю поспілкуватись. Про життя. Про сусідів, яких у неї вже не було. Про погоду. Про молодь, що «тепер зовсім не та». Про політику тут Ніна була невичерпна.
Людмила слухала, кивала, напівоком дивилася на героїню на екрані з її драмою і думала, що своя драма виглядає не менш трагічно.
Зранку Ніна прокидалася найпершою.
Людмила раніше думала сестра сова, а виявилось, жайворонок ще й із програмою: шоста ранку на кухні вже брязкає посуд, шкварчить сковорідка, і Нінин голос несеся квартирою голосом піонерського зоряння:
Олеже, яєчню будеш? Любо, тобі з помідором чи без? Сир знайшла, трохи підсох я його натерла, не викидати ж!
Олег підходив на кухню з виразом людини, котру розбудили, але вона не знає, чому це так погано. Сідав, їв яєчню. Чемно дякував.
А Людмила, у халаті, стояла у дверях і спостерігала.
Вона годує мого чоловіка сніданком. У моїй квартирі.
І, мабуть, це ранкове відчуття й стало тією останньою краплею.
Людмила налила собі каву, сіла біля вікна й подзвонила доньці.
Ксеню, ти не зайнята?
Ні, мамо, що сталося?
Приїдь. Потрібно поговорити.
Ксеня приїхала у неділю до обіду. Привезла пляцок, обняла матір і півголосом спитала:
Ну, розповідай.
Людмила розповіла усе. Про валізи. Про пухнасті тапки з китицями. Про швейну машину в кутку. Про «потертий, не викидати» сир. Про вранішню яєчню.
Ксеня слухала не перебиваючи. Часом так підіймала брови здавалось, торкнуться чубчика.
Мамо. А вона хоч платить? За їжу, за комуналку?
Каже, що буде.
Каже, але платить?
Людмила помовчала.
Каже.
Ксеня глянула у бік коридору, за дверима якого була гостьова.
У цю мить вийшла Ніна, побачила Ксеню й щиро зраділа, як уміють тільки ті, кому нема чого приховувати.
Ксеню, от чудово що приїхала! Любо, де у тебе цукор? У вазочці скінчився.
У шафці, озвалася Людмила.
Я візьму?
Бери, відповіла.
Ніна насипала у каву, розмішала, спробувала. Задоволено кивнула сама собі.
Ксеня дивилася на неї з тієї особливої рівновагою людей, які рішення вже ухвалили.
Тітко Ніно, запитала вона, а квартиру коли продали?
Пауза.
Коротка, красномовна.
Звідки ти?
Тітка Галя зателефонувала згадала між іншим.
Ніна глянула на Людмилу. Та дивилась у вікно.
І що з того, що продала, сказала Ніна, і голос її став знайомо по-родинному настирливим. Гроші є. Поки придивляюсь ринок непростий. Побуду трохи, піднакопичу й далі побачимо.
«Трохи» це скільки? уточнила Ксеня.
Може рік, а там Два. Як буде.
Людмила від вернулася від вікна.
Ніно, сказала спокійно, ти продала квартиру і оселилась у мене, щоб не витрачати гроші. Я правильно зрозуміла?
Ну, Любо, навіщо так різко
Я правильно зрозуміла?
Ми ж рідні, повторила Ніна. Це була її остання відмичка.
Але у Людмили діяти перестала.
Ксеня з родиною переїжджають у цю кімнату. Я їх запросила. Приїдуть наступної суботи.
Ніна глянула на Ксеню. Та пила чай, дивилась у чашку, мовчала.
Коли ти встигла почала Ніна.
Встигла, спокійно відказала Людмила.
Це було неправдою. Ксеня мала свою квартиру й не збиралася переїздити. Але Людмила дивилася на сестру з такою впевненістю, якої Ніна в ній не помічала.
Довго мовчали. Потім Ніна підвелась, поправила халат.
Ясно, коротко сказала. Без емоцій.
І пішла до себе.
Збиралася Ніна два дні.
Не спішила. Такою ж методичністю, як і в’їжджала, тільки навпаки. Спершу шаруділи пакети, потім брязкотіли вішалки, потім знову пересували меблі мабуть, повертали ліжко на місце. Людмила не заходила. Олег також.
В середу зранку Ніна зявилась у кухні з обома валізами. Поставила біля дверей.
До Тамари їду. Вже кликала давно.
Гаразд, каже Людмила.
Іноді дзвони, гаразд?
Зателефоную.
Ніна взялася за валізу.
Любо, мовила на порозі, не озираючись, ти сильно змінилася.
Людмила секунду подумала.
Так, відповіла. Мабуть, так.
Двері зачинилися.
Людмила ще трохи постояла у коридорі. Глянула на гачок, звідки зникла Нінина куртка. На місце, де більше не було пухнастих тапок із китицями. У коридорі стало свобідніше.
Вона зайшла у гостьову. Відчинила вікно.
Потім відкотила швейну машину назад туди, де вона стояла завжди.
Увечері зателефонувала Ксеня:
Ну як, поїхала?
Поїхала.
Як ти?
Людмила подумала.
Добре, сказала. Дуже добре.
За вікном темніло, з кухні долинав знайомий перестук посуду, і це був дуже добрий, дуже звичний звук.
