Люди помітили знесиленого коня: у нього не вистачало сил навіть підвестися
Закохана пара неквапливо крокує крізь густу, високу траву на околиці невеличкого українського села. Вони йдуть, тримаючись за руки, і час від часу тепло дивляться один на одного так, як це буває лише в тих, хто повністю занурений у свої почуття. Захоплені розмовою й атмосферою, вони зовсім не помічають, як наштовхуються на щось дивне.
Дівчина різко зойкнула від переляку й відступила. Хлопець миттєво став перед нею захисною стіною ніби хотів захистити її від небезпеки, хоча насправді їм нічого не загрожувало.
У височенній траві лежав кінь.
Точніше, те, що колись було конем. Тепер на землі виднівся майже скелет, злегка обтягнутий шкірою, ледве схожий на живу істоту.
Тонесенька, висохла шкіра щільно облягала випнуті ребра. Здавалося, ще трохи і гострі кістки прорвуть її назовні. По всьому тілу коня також були помітні підсохлі кірки, довкола яких докучливо дзижчали мухи.
Картина була настільки моторошною, що викликала майже відразу.
Бідолашний прошепотіла дівчина.
Її голос, злетівши в тишу берега річки, змусив навколишню природу завмерти.
Зненацька тіло коня ледь помітно поворухнулося.
У той момент у закоханих аж мурашки побігли по шкірі.
Вони обоє закричали від переляку.
Втікаючи, не озиралися лише коли вибігли на сільську дорогу, зупинилися, щоб перевести дух.
Звісно ж, за ними ніхто не ганявся.
Поступово страх відпускає, і в голові починають з’являтися раціональні думки.
Та ж він живий зі здивуванням каже дівчина на імя Мирослава.
Живий, але виглядає, наче вже мертвий, стиха відповідає Артем.
Але ж він рухався
Потрібно перевірити ще раз. Може, він сам не ворушився, а його зсередини хтось доїдає? Мірошка здригається від цієї думки.
Мирослава просить свого «лицаря» піти подивитися, а сама лишається на безпечній відстані. Дивитися на можливу жорстокість над твариною їй несила.
Артем обережно повертається до трави та швидко переконується: навкруги нікого. І що важливо кінь і справді живий.
Коли він підходить зовсім близько, кінь ледве повертає голову і тихенько фиркає.
Рухатися травмованому коневі страшенно складно, але худі боки повільно здіймаються й опускаються тварина дихає.
Очі трохи відкриті, хоча зіницю закрила якась дивна рожева оболонка.
Нижня губа безсило звисає.
Ноги й хвіст нерухомі, лише іноді вуха трохи здригаються здалеку можна подумати, що це вітер їх торкає.
Кінь у жахливому стані, видно, що він тримається за життя лише на волі.
Артем оглядає навкруги, аби зрозуміти, як кінь потрапив у ці нетрі. Трава навколо і не примята очевидно, тварина лежить тут вже довго.
Він повертається до Мирослави, розповідає все як є.
Та яка різниця, як він потрапив сюди! емоційно відповідає вона. Що нам робити? Він ось-ось помре, а я навіть не знаю, хто в селі розбирається в конях!
Артем згадує, що в сусідньому селі, менш ніж за кілометр, тримають кількох коней, на яких іноді катають гостей.
Звязатися з власниками стає досить просто.
Вони спочатку не зовсім розуміють зміст тривожної розповіді молодих людей, але обіцяють приїхати якомога швидше.
Минуло трохи часу, і на дорозі здіймається курява до місця підїжджає мікроавтобус із причепом для коней.
Артем і Мирослава активно махають руками, вказуючи, куди під’їхати.
Авто зупиняється, з машини виходять чоловік і жінка.
Вони страшенно вражені станом бідолашної тварини.
Про те, щоб кінь самостійно встав і зійшов у причеп навіть не йшлося. Залишалося лише сподіватися, що він доживе до ветеринарної клініки.
Щоб перенести навіть такого виснаженого коня, чотирьом людям не вистачає сил.
Тоді Артем біжить до своєї вулиці і кличе сусідів і знайомих.
Коли збирається кілька чоловіків, вони підсовують під коня міцну ковдру. Всі разом обережно підіймають і переносять тварину у причеп.
Кінь від переляку широко розплющує очі й судомно дригає копитом.
На більше в нього немає жодних сил.
Без сліз дивитися на це нікому не під силу кінь цілковито безпорадний і не може навіть сам підвестися.
Нарешті його обережно закочують у причеп і закривають дверцята.
Колеса мяко котяться дорогою, везучи неборака до нового життя.
Коли до конюшні лишається кілька хвилин, господарі телефонують ветеринару.
Всі вже чекають біля денника і помічники, і лікар.
Легко, щоб не травмувати ще більше, коня виносять із причепа.
Ветеринар ретельно його оглядає, бере аналізи, пальпує худе тіло.
Тим часом приїжджають і викликані поліціянти.
Вони приймають заяву щодо жорстокого поводження з твариною, записують слова ветеринара, господарів нових та всіх добровольців. Додають обережно: ймовірно, знайти справжнього власника тварини буде надто складно, тож покарати винних навряд чи вдасться.
Лікар робить кілька інєкцій, обробляє сухі нариви на шкірі й ставить систему.
Добровольці допомагають перенести коня у просторий денник.
Стан коня дуже тяжкий, сам лікар зізнається: гарантувати, що вдасться врятувати не може. Проте всі вирішують боротися до кінця.
Найгірше те, що кінь майже не їсть і ледве пє.
Виявили важке шкірне зараження.
Під мікроскопом знаходять паразитного кліща, який спричинив запалення. По шкірі зявилися пухирі, а згодом кірки, які нестерпно сверблять.
Тварина чухається об стіни та огорожу, роздирає шкіру, ранить себе. Болячка відбиває апетит та повністю висушує колись сильного, граціозного коня до жалюгідного скелета.
Біда, однак, цим не обмежується.
Третя повіка на одному оці сильно запалена і почервоніла.
Ветеринар бере додаткові аналізи і підозрює це пухлина. Оперувати можна буде, лише коли кінь укріпиться і зможе стояти.
Із зубами теж проблеми негайно потрібно лікувати.
Найближчі тижні денник перетворюється на імпровізований польовий шпиталь.
Лікар приходить щоденно, не пропускаючи жодного дня. Лікування поступово дає результат: кліща вдалося знищити, а шорсткі кірки починають відпадати. Зуби підліковують, і зрештою коняга вперше може самостійно їсти.
У перші дні він був настільки слабкий, що його доводилося поїти з пляшечки, вливати вітаміни через крапельницю. Лише поступово тварина починає їсти сама. Голову доводиться підтримувати на руках, щоб їй було легше.
Спершу кінь зовсім не розуміє, що відбувається навколо. Від втоми та болю він байдужно лежить, не реагує на людей. Здавалося, йому просто хочеться спокійно згаснути. Але нові власники не дають їй відмовитися від життя.
Господарі чергують навіть вночі кілька разів перевіряють стан тварини, змінюють крапельницю, слідкують за диханням. З часом кінь починає впізнавати знайомі голоси, тягнеться мордою до добрих рук, іноді здригається від гучного буркотіння ветеринара.
Зір у нього майже відсутній, тож доводиться орієнтуватися на слух і дотик. Попри це, здоровя поволі відновлюється.
Минає трохи часу, і кінь вже може сам перевертатися, нерідко навіть підводити живіт. Вистачає сил кілька годин підтримувати голову й тіло у вертикальному положенні.
Однак головна біда залишається: він усе ще не може встати на ноги.
Це страшно лякає тварину. Вона намагається згинати ноги марно, наче тіло вже їй не належить.
Ветеринар безпорадно розводить руками: мязи надто довго не працювали, коня просто так не поставити на ноги.
Для повернення сили мязам необхідні вправи. Але тут виникає нова проблема: коня треба піднімати, підтримувати і навчати ходити знову.
А важить він і в такому стані все ж чимало.
Ребра вже не так виразно проступають під шкірою, адже гарний догляд і харчування швидко дають результат. Однак і підняти коня стає дедалі складніше тепер необхідно принаймні вісім помічників.
Господарі майструють з ковдри й ременів спеціальне пристосування, щоби підтримувати коня у вертикальному стані прямо в деннику. Для прогулянок потрібні міцні чоловічі руки.
Добре, що історія коня сколихнула всіх навколо сусіди й друзі щовечора приходять допомогти з фізкультурою.
Спершу ноги коня доводиться виставляти вручну. Але постійні заняття дають результати: невдовзі кінь пробує пересувати ноги сам.
Поки що йому важко, рухи незграбні й повільні, але це величезний прогрес.
Кінь і його рятівники швидко стомлюються, втім, ніхто не здається.
Місяці наполегливої праці і спершу кінь впевнено стоїть, а потім починає повільно ступати.
Його ніхто не квапить.
Господар виводить тварину на кілька кроків, повертає відпочити. Але самому коневі набридла вимушена самотність. Він із задоволенням вдихає аромат свіжої трави і, здається, мріє знову літати луками.
Згодом ветеринар оголошує: тварина достатньо окріпла для операції на оці.
Сам кінь переживає це спокійно адже запалення давно не давало бачити.
Його вантажать у причеп і везуть у клініку. Операція минає добре лікар видаляє уражені тканини.
Після процедури кінь відчуває біль, але вже уважно дивиться навколо. Предмети, що раніше були сірою плямою, тепер чітко вирізняються.
Вперше він чітко бачить своїх нових людей, денник, вольєри.
До звичайного лікування додаються очні краплі, які тварина спокійно терпить.
Він поводиться напрочуд слухняно й розумно, уважно ловить кожне людське слово.
Втішає господарів і його лагідна вдача, і допитливість.
З часом кінь так укріплюється, що його починають випускати у просторий загін разом з двома іншими кіньми.
Новачок швидко знаходить спільну мову із сусідами вміє навіть припиняти бешкетування молодого лошати й спокійно щипає траву поряд із його матірю.
Минуло багато місяців з того дня, як коня привезли у це господарство. Тепер його тіло красується округлими боками, хутро блищить здоровям про колишній жах нагадують лише рубці, що не до кінця заросли на крупі, і обережна хода.
Господар не квапиться з обїздкою. Проте одного дня, побачивши сідло, кінь сам починає бити копитом, фиркати, ніби проситься на прогулянку.
Він із хвилюванням спостерігає, як інші коні катають селян і дітей.
І ось сонячного дня господар виводить його з денника й починає надягати збрую.
Кінь радісно і голосно ірже.
Вага господаря для нього відчутна, але скаржитися він не думає.
Вони неспішно рухаються полем роблять коло навколо села.
У той момент кінь почувається найщасливішим у світі.
Попри втому, біль і розпач, через які довелося пройти, тепер поруч є люди, які по-справжньому дбають про нього.
І кінь знає: тепер його вже ніхто не покине, що б не трапилось.
