Коли мені виповнилося тридцять, я зрозуміла, що моє життя перетворилося на довгу паузу.
Вдень я працювала в офісі невеличкої ITкомпанії у Львові, корегувала тексти на сайті, виправляла чужі коми і вигадувала стислий підпис до кнопок. Вечорами я поверталася до орендованої однокімнатної квартири на сьомому поверсі, звідки вікно відкривало лише сіру стіну сусіднього будинку і вузьку смужку неба. У мене був хлопець Андрій, програміст з того ж офісу, проте наші стосунки вже рік тягнуться між «просто зустрічаємось» і чимось більш визначеним.
Ми бачилися дватри рази на тиждень. Іноді він залишався у мене, іноді я їхала до нього, у його акуратну, майже безособову квартиру з білими стінами і плазмою, що зайняла половину стіни. Розмови все частіше крутилися навколо проєктів, серіалів і того, де вигідніше купувати продукти. Коли згадувала майбутнє, Андрій жартував або говорив, що «зараз не час поспішати».
Я кивала, хоча в середині щорічка стискалась. Я вже не могла чітко сформулювати, чого хочу. З одного боку, мене лякала думка про шлюб і дитинчу, про те, що доведеться щось відмовляти. З іншого ця затягнута невизначеність виснажувала.
На початку квітня мама подзвонила і сказала, що треба розібрати старі речі у бабусі. Квартиру збирали здавати, а частину меблів і посуду продати. Бабуся Ліда померла восени, і протягом усього часу ніхто не діставався до її шафи і антресоль.
Ти ж у нас найаккуратніша, сказала мама. Я на роботі до вечора, тітка Ніна приїде допомогти, але їй важко тягнути коробки. Поїдь, подивись, що можна викинути.
Я погодилась без особливого запалу. Бабуся була мені дорогіша, ніж я могла сказати, проте останні роки вона жила у своєму світі, плутала імена, забувала, хто був вчора. Спогади про неї повязані більше з ароматом варення, ніж з розмовами.
У суботу вранці я вирушила до бабусіної квартири. Будинок був у сусідньому районі, панельний девятиповерховий, у під’їзді пахло пилом і чимось старим. Двері скрипнули, як завжди. Внутрішньо все залишалося таким, яким було восени: килим з потертою, сірий диван, застелений пледом, серванти зі скляними дверцятами.
Тітка Ніна вже стояла посеред кімнати в темносиньому халаті, тримаючи ганчірку і віддаючи вказівки, куди куди класти книги і посуд.
Фотоальбоми не викидай, одразу сказала вона. Мама їх берегла.
Я кивнула і взялася за нижню полицю серванту, де в глибині лежали старі папки і коробки. Пил щекотав ніс, скло трохи дрожало, коли я витягала стопки пожовклих конвертів.
Серед листівок і нотаток я знайшла невелику дерев’яну рамку з фотографією. Скло було трохи мутне, але обличчя розрізнялися чітко. Бабуся, у віці тридцятичотирьох років, стояла на тлі парку. Волосся зібране назад, у неї світла сукня з дрібним візерунком. Поруч чоловік у військовій формі без фуражки, з коротким темним волоссям, що дивився в бік фотокамери, а бабуся на нього. У її погляді було щось, чого я раніше не бачила на інших знімках.
Я перевернула рамку. На звороті вицвіліми чорнилами було написано: «Ліда і Коля. 1947». Нижче незрозумілі літери, наче хтось почав писати, а потім передумав.
Тітко Ніна, а це хто? запитала я, показуючи рамку.
Тітка Ніна подивилась і на мить зупинилась, ніби зупинилося дихання.
Ой, це старі справи, швидко сказала вона і відвернулась. Поклади до інших.
Але тут бабуся і якийсь Коля. Я про нього нічого не чула.
Малоли хто її фотографував, відмахнулась вона. Потім розберемо. Ти краще поглянь, там внизу альбоми, не сплутай з журналами.
Тон був надто поспішний. Усередині мене прокинулося цікавість. Я ще раз розглянула обличчя чоловіка. Нічого знайомого ні в рисах, ні в виразі. Але погляд бабусі на нього не дозволяв відвести очі.
Решту дня ми з тіткою Ніною розбирали речі. Вечором я взяла коробку з фотографіями та листами, сказавши, що вдома все розкладеш. Тітка лише махнула рукою.
Робиш, як вважаєш. Мені ці папірці вже не потрібні.
Після повернення в свою однокімнатну квартиру я поставила коробку на стіл і декілька хвилин просто дивилась на неї. Андрій написав, що не зможе приїхати, бо має терміновий дедлайн. Я відповіла «гаразд» і вимкнула звук.
Квартира заповнилась шурхотом паперу, коли я почала перераховувати знімки. Ось бабуся підлітком у школярській формі. Ось мама маленька в вязаній шапочці. Ось якийсь дачний стіл, за яким сидять незнайомі люди. Фотографія з чоловіком у формі лежала трохи збоку, притиснута рамкою до стіни.
Я помітила, що постійно кидаю на неї погляд. Нарешті взяла рамку і поставила перед собою.
«Ліда і Коля. 1947».
Сімя завжди говорила, що бабуся Лідія вийшла заміж за діда Віктора в кінці сорокових. Про війну розповідали мало, лише загальні фрази. Дід загинув, коли мамі було пять. Інших історій про інші чоловіки в житті бабусі я не чула.
Я сфотографувала рамку телефоном, щоб потім показати мамі, і сховала її в кутку. Проте спати тієї ночі не вдавалося. У голові крутилося безліч запитань, яких раніше не було.
Наступного дня я заїхала до мами. Вона жила в двокімнатній квартирі з балконом, завалений горщиками з квітами, за дві зупинки метро від мого дому.
Ну що, розібрали? спитала мама, ставлячи на стіл чай і печиво. Ніна не нарікала?
Нарікала, але толерантно, відповіла я і діставала з сумки фотографію. Мам, ти знаєш, хто це?
Мама взяла рамку, прищурилась. Її обличчя трохи змінилося, та швидко повернулася до звичного вигляду.
Це твоя бабуся. Ти що, не впізнаєш?
А чоловік?
Який чоловік? мамою, ніби розглядаючи фон. А, цей. Не памятаю. Мабуть хтось із знайомих. Тоді всі фотографувалися.
Тут підписано. «Ліда і Коля». Ти про нього ніколи не розповідала.
Мама поставила рамку на стіл і взяла чашку.
Та вже малоли. У мами була молодість, свої друзі. Тепер що згадувати?
Але ти, напевно, чула, хто він. Він у формі, 1947 рік. Може, фронтовий товариш?
А тобі це навіщо? голос мами став різкішим. Людина давно вже не живе, і мами вже немає. Що копати в минулому?
Усередині піднялася впертість.
Просто цікаво. Я зрозуміла, як мало знаю про бабусю. Вона майже нічого не розповідала.
Тож не хотіла, відрізала мама. Деяке краще залишити в спокої.
Я піднялася і пішла заварювати ще чай. Розмова явно закінчилась.
Дивлячись на фотографію, мене вразило не стільки відсутність відповіді, скільки різка оборона. Якщо б це був просто знайомий, мама б не реагувала так.
По дорозі додому я збільшила на телефоні зворотний бік фотографії. Під «Ліда і Коля. 1947» у самому низу проступали ледь помітні букви і цифри схоже на дату. «Червень». Далі розібрати не вдалось.
Наступні дні робота текла, як зазвичай, але думки постійно поверталися до чоловіка у формі. У перервах між правками я ловила себе, розглядаючи його обличчя на екрані, намагаючись уявити характер.
Андрій кілька разів пропонував зустрітися, а у нього завжди знаходилися якісь справи тренування, зустрічі з друзями, термінова правка коду. Я погоджувалась переносити, але кожен раз відчувала все більшу втому.
Одного вечора, коли я знову сиділа над коробкою з листами бабусі, мені спала на думку ще одна деталь. В одному з альбомів був знімок, де бабуся стояла з подругами перед будинком із вивіскою «Будинок культури залізничників». У нижній частині підпис: «Калинин, 1949». Тобто після війни бабуся певний час жила там.
Я відкрила ноутбук і почала шукати інформацію про місто, яке тепер називалося поіншому. Знайшла краєзнавчий форум, де обговорювали історію післявоєнних років. Серед іншого згадували списки загиблих і зниклих безвісти. Я подумала, що якщо Коля був військовим, його прізвище могло бути в цих списках. Прізвища я не знала.
У вихідний я подзвонила тітці Ніні.
Тітко Ніно, а бабуся після війни жила в Калинові?
Та так, якийсь час. Туди їх евакуювали, і там залишилися, поки не повернулись. А що?
А ти про Колю не памятаєш? Той, що на фото.
У трубці повисла пауза.
Ти все про того Колю, зітхнула вона. Слухай, Олеся, залиш це. Малоли що було. Війна, голод, люди зїжджаються, розходяться.
Але ти щось знаєш.
Знаю, та не хочу говорити. Не тому, що це таємниця, а тому, що мені боляче згадувати. І мамі б не сподобалося, що ми розбираємо її минуле.
Я не збираюся нікого осуджувати, тихо сказала я. Мені просто важливо зрозуміти, якою вона була. Не лише хвора старушка, яку я памятаю.
Тітка Ніна довго мовчала, потім втомлено сказала:
Добре. Приїжджай до мене в неділю. Тільки сама, без мами. Поговоримо.
Тиждень до неділі я ходила, як на голках. На роботі механічно виправляла чужі тексти, а ввечері переробляла листи, сподіваючись знайти хоч одне згадування про Колю. Але в конвертах переважають листівки від подруг і рідкі листи від діда Віктора.
У четвер Андрій запропонував поїхати на море влітку.
Можна взяти «гарячий» тур, говорив він по телефону. На два тижні. Ти ж все одно планувала відпустку.
Планувала, відповіла я. А далі?
Що далі? не зрозумів він.
Ну, поїдемо, відпочинемо. А потім?
Він замовк.
Потім буде осінь, нарешті сказав. Проєкти, робота. Життя.
Усередині піднялося знайоме роздратування.
Добре, обговоримо потім, сказала я і повісила, посилаючись на справи.
У неділю я поїхала до тітки Ніни. Вона жила в старому цегляному будинку недалеко від парку. У квартирі пахло смаженим цибулею та випраним білим білим. На стінах висіли килимки з оленями і фотографії дітей і внуків.
Заходь, сказала тітка, поправляючи окуляри. Чай будеш?
Буду, дякую.
Сіли на кухні. Тітка поставила мені чашку, сама сіла навпроти, схрестивши руки на столі.
Отже, про Колю хочеш дізнатись, почала без довідок. Тільки потім мамі обережніше. Вона це все посвоєму пережила.
Я кивнула, відчуваючи сухість у роті.
Твоя мама народилась уже тут, у Київ, продовжувала вона. А до цього вони з Лідою жили в Калинові. Ліда потрапила туди під час війни, в евакуації. Там і познайомилася з Колею. Він бувТоді я зрозуміла, що моя власна історія починає нову главу, сповнену вибору та свободи.
