Коли Зоряна досягає тридцяти, вона раптом усвідомлює, що її життя схоже на довгу паузу.
Вдень вона сидить у невеличкій ITкомпанії в Києві, перевіряє тексти на сайті, виправляє чужі коми і вигадує лаконічні підписи до кнопок. Вечір проводить у орендованій однокімнатній квартирі на сьомому поверсі, з вікна якої видно лише сіру стіну сусіднього будинку і вузьку смужку неба. У неї є чоловік Олексій, програміст у тому ж офісі, проте їхні стосунки вже рік застрягли між «просто зустрічаємось» і чимось визначенішим.
Вони бачаться дватри рази на тиждень. Іноді Олексій залишаєся у Зоряни, іноді вона приходить до нього, у його акуратну, майже безособову квартиру з білими стінами і телевізором, що зайняв половину стіни. Розмови все частіше зводяться до обговорення проєктів, серіалів і того, де вигідніше купувати продукти. Коли мова зайде про майбутнє, Олексій жартує або каже, що зараз «не час квасити».
Зоряна кивкає, хоча всередині щось стискається. Вона сама не може чітко сформулювати, чого хоче. З одного боку, її лякає думка про шлюб і дітей, про те, що доведеться щось відкидати. З іншого ця затягнута невизначеність виснажує.
На початку квітня мама телефонує і каже, що треба розібрати старі речі у бабусі. Квартиру планують здати, а частину меблів і посуду продати. Бабуся померла восени, і все це час ніхто не торкався її шаф і антресоль.
Ти ж у нас найохайніша, говорить мама. Я до вечора на роботі, тітка Тетяна приїде допомагати, але їй важко нести коробки. Поїдеш, подивишся, що можна викинути.
Зоряна погоджується без особливого запалу. Бабусі вона любила, проте останні роки вона жила у своєму світі, плутала імена, забувала, хто зайшов вчора. Спогади про неї повязані не стільки з розмовами, скільки з ароматом варення і шелестом старих газет.
У суботу вранці вона вирушає до бабусиного дому. Будинок панельна дев’ятиповерхівка у передмісті, під’їзд пахне пилом і чимось старим. Двері скриплять, як завжди. Усередині килим з потертих візерунків, сірий диван, накритий пледом, скрині зі скляними дверцятами.
Тітка Тетяна вже стоїть у темносиньому халаті, посеред кімнати з ганчіркою в руці, роздає накази, куди куди класти книги і посуд.
Фотоальбоми не викидай, одразу каже вона. Їх мама берегла.
Зоряна кивкає і береся за нижню полицю скрині, де в глибині лежать старі папки і коробки. Пил щипає ніс, скло трохи трясе, коли вона виштовхує стопки пожовклих конвертів.
Серед зошитів і листівок знаходить невелику дерев’яну рамку з фотографією. Скло трохи мутне, але обличчя розрізняються чітко. Бабуся, близько трьохдесяти, стоїть у парку у світлій сукні з дрібним візерунком. Поруч чоловік у військовій формі, без фуражки, з коротким темним волоссям. Він дивиться в сторону фотографа, а бабуся на нього. У її погляді є щось, чого Зоряна раніше не бачила на інших знімках.
Вона перевертає рамку. На звороті вицвілими чорнилами написано: «Ліда і Коля. 1947». Нижче нерозбірливі літери, ніби хтось хотів дописати, а потім передумав.
Тетяно, а це хто? запитує Зоряна, показуючи рамку.
Тетяна замислюється, потім швидко відповідає:
Ой, це старі справи, каже вона і відвертається. Складай з іншими.
Але тут бабуся і якийсь Коля. Я про нього не чула.
Маломало, з ким вона фотографувалась, відмахнулася тітка. Після розберемо. Ти краще подивись, там внизу альбоми, не переплутай з журналами.
Тон був надто поспішним. Зоряна відчула, як в середині спала цікавість. Вона ще раз уважно розглянула обличчя чоловіка. Ні рис, ні виразу не впізнала. Проте те, як бабуся на нього дивилась, не давало відвести погляд.
Весь день вони з тіткою Тетяною розбирають речі. До вечора Зоряна забирає коробку з фотографіями і листами, сказавши, що вдома все розкладе по папках. Тетяна лише помахала рукою:
Робиш, як вважаєш. Мені ці папірці вже ні до чого.
Увечері, повернувшись до власної квартири, Зоряна ставить коробку на стіл і декілька хвилин просто дивиться на неї. Олексій пише, що не зможе приїхати, бо терміновий дедлайн. Вона відповідає «гаразд» і вимикає звук.
Квартира наповнюється шелестом паперу, коли вона починає перегортати знімки. Ось бабуся підлітком у шкільній формі. Ось мама маленька в в’язаній шапці. Ось якийсь дачний стіл, за яким сидять незнайомі люди. Фотографія з чоловіком у формі лежить трохи вбік, опираючись рамкою об стіну.
Зоряна помічає, що постійно кидає на неї погляд. Нарешті вона бере рамку і ставить її перед собою.
«Ліда і Коля. 1947».
Родина завжди говорила, що бабуся Лідія вийшла заміж за діда Віктора в кінці сорокових. Про війну розповідали мало, лише загальними фразами. Дід загинув, коли мамі було п’ять. Про інші чоловіки в житті бабусі Зоряна нічого не чула.
Вона робить кілька фото телефоном, щоб потім показати мамі, і кладе рамку в куток. Але спати тієї ночі не вдається. У голові крутяться питання, яких раніше не було.
Наступного дня вона заїжджає до мами. Та живе в двокімнатній квартирі недалеко від метро, з балконом, завалений квітковими горшками.
Ну що, розібрали? питає мама, ставлячи на стіл чай і печиво. Тетяна не нарікала?
Нарікавала, але з розумом, відповідає Зоряна і дістає з сумки фотографію. Мам, а ти знаєш, хто це?
Мама бере рамку, прищурюється. Її обличчя трохи змінюється, потім швидко повертає звичний вираз.
Це твоя бабуся. Ти що, не впізнаєш?
А чоловік?
Який чоловік? робить вигляд, що розглядає фон. О, цей. Не памятаю. Мабуть, хтось із знайомих. Тоді всі фотографувалися.
Тут підписано. «Ліда і Коля». Ти про нього ніколи не розповідала.
Мама ставить рамку на стіл і бере чашку.
Та маломало. У мами була молодість, свої друзі. Що тепер згадувати?
Але ти ж, певно, чула, хто він. Він у формі, 1947 рік. Може, фронтовий товариш?
А тобі це навіщо? голос мами стає різкішим. Людина давно не живе, і мама теж. Чому копатися в минулому?
Зоряна відчуває, як піднімається впертість.
Просто цікаво. Я зрозуміла, як мало знаю про бабусю. Вона майже нічого не розповідала.
Тоді не хотіла, відрізала мама. Деякі речі краще залишити в спокої.
Вона встає і йде на кухню за чаєм. Розмова явно завершена.
Зоряна сидить, дивлячись на фотографію. Її вразило не стільки відсутність відповіді, скільки різка оборона. Якби це був просто знайомий, мама не реагувала б так.
По дорозі додому вона у телефоні збільшує напис на зворотному боці фотографії. Під «Ліда і Коля. 1947» в самому низу проступають едва помітні літери і цифри, схоже на дату. «Червень». Більше розібрати неможливо.
Наступні дні робота тече звично, але думки все повертаються до чоловіка у формі. У перервах між правками вона ловить себе, розглядаючи його обличчя на екрані телефону, намагаючись вгадати характер.
Олексій кілька разів пропонує зустрітися, та завжди знаходить справу: тренування, зустрічі з друзями, термінова правка коду. Зоряна погоджується переносити, але кожен раз відчуває все більш виражену втому.
Одного вечора, коли знову сидить над коробкою з листами, їй спадає на думку інша фотографія: бабуся з подругами стоїть перед будинком із вивіскою «Будинок культури залізничників». Підпис: «Калинин, 1949». Значить, після війни бабуся певний час жила там.
Вона відкриває ноутбук і шукає інформацію про місто, яке тепер називається інакше. Знаходить краєзнавчий форум, де обговорюють послевоєнні роки. Серед іншого згадуються списки загиблих і зниклих безвісти. Зоряна думає, що якщо Коля був військовим, його прізвище могло бути в цих списках. Але прізвище вона не знає.
У вихідний дзвонить тітці Тетяні.
Тетяно, а бабуся після війни жила в Калинині?
Так, певний час. Туди їх евакуювали, і вони залишились, доки не повернулись. Що сталося?
А ти про Колю не памятаєш? Той, хто на фото.
Тітка мовчить кілька секунд.
Ти все про цього Колю, зітхає вона. Слухай, Зоре, залиш це. Маломало що було. Війна, голод, люди зійшлися, розійшлися.
Ти ж щось знаєш.
Знаю, але не хочу говорити. Не через якусь таємницю, а тому, що боляче згадувати. І мамі не сподобається, що ми її минуле розбираємо.
Я не хочу нікого осуджувати, тихо каже Зоряна. Мені просто важливо зрозуміти, якою вона була. Не тільки старою, хворою жінкою, яку я памятаю.
Тітка робить паузу, потім втомлено каже:
Добре. Приїжджай у неділю. Тільки сама, без мами. Поговоримо.
Усю тиждень до неділі Зоряна ходить як на голках. На роботі механічно виправляє чужі тексти, а ввечері перелистує листи, сподіваючись знайти хоча б одне згадування про Колю. У конвертах в основному листівки від подруг і рідкі листи від діда Віктора.
У четвер Олексій пропонує їхати на море влітку.
Можемо взяти гарячий тур, каже він по телефону. На два тижні. Ти ж і так плануєш відпустку.
Планую, відповідає вона. А далі?
Що далі? не розбирається він.
Ну, підемо, відпочинемо. А потім?
Він мовчить.
Потім буде осінь, нарешті каже він. Проєкти, робота, життя.
Зоряна відчуває знайоме роздратування.
Добре, поговоримо потім, каже вона, відмовляючись, посилаючись на справи.
У неділю Зоряна їде до тітки Тетяни. Та живе в старому цегляному будинку недалеко від парку. У квартирі пахне смаженим цибулею і випраним білим білизном. На стінах висять килимки з оленями і фотографії дітей і онуків.
Заходь, каже Тетяна, поправляючи окуляри. Чай?
Вони сідають за кухонний стіл. Тетяна ставить перед нею чашку, сама сідає напроти, сплітавши руки на столі.
Тож ти про Колю хочеш дізнатися, починає вона без зайвих промов. Тільки потім мамі розкажи обережніше. Вона це все посвоєму пережилаТетяна, зітхнувши, розповіла, що Коля був молодим військовим, який із пораненням зник у 1947 році, залишивши Ліді лише спомин і пусту кадр у сімейній скрині.
