Щоденник
«Марічко, здається я збив кота» прошепотів я в телефон.
«І?» відповіла вона спокійно.
«Як то і? Що мені робити?»
«Хоч би вийди з авто, подивись, чи живий».
Я ковтнув слину. Двір був порожній, повітря пахло спаленим, з металевим відтінком ніби сам страх. Повільно відчинив двері, не виходячи, нахилився, щоб зазирнути під машину. І побачив: він живий. Маленький сірий клубочек тремтів, але очі були відкриті.
«Він живий, Марічко. Живий Що робити?»
«Як то що? Вези до клініки. Ти ж і так туди їдеш. Швидше!»
Обережно взяв кота на руки він не опирався, лише лежав, важко дихаючи. Посадив на заднє сидіння в коробку від взуття, що валялася на підлозі. І поїхав.
До лікарні зазвичай півгодини. Але не сьогодні. Бо цей день став таким, який не забувають, і тридцять хвилин розтяглися у вічність.
У багажнику вже лежав пес. Старий дворняга, його збив поїзд. Сусіди з дачі попросили відвезти до клініки «щоб не мучився». Безхатько, нікому не потрібний, але жаль було. Погодився. Навіть не задумавшись.
А тепер ще й цей кіт.
Я мчав, наче божевільний, і в голові крутилося:
«Що це за день? Що це за життя?»
У клініці, на мій подив, черги не було. Вбіг із коробкою, ніби везеш дружину до пологового лікар миттєво взяв кота й поніс у кабінет.
«Як він? Що з ним?» тупотів я біля дверей.
«Зараз зробимо рентген», кивнула асистентка. «Серйозних пошкоджень нема, але треба перевірити».
Пятнадцять хвилин. Вічність. Годинник ніби знущався з мене, застигнувши на місці. Я ходив кругами, дивився на стелю, вікна, плакати з британцями та мейн-кунами
А всередині мене гризло щось важче за тривогу сором, провина. Адже я не помітив. Не потрібно було їхати так швидко. Все могло бути інакше. Він крихітний, беззахисний, ступив на дорогу на секунду пізніше а я в той момент думав, де поворот до клініки. Ось і все. Міть. Вирішальний клік долі і ось я стою з грудкою в горлі, благаючи в душі: «Хоч би вижив. Дай мені виправити»
Лікар вийшов.
«Потрібна операція».
І тоді я згадав адже пес усе ще в багажнику!
Повернувся до машини. Тиша. Він не скулив, не рухався. Натиснув кнопку багажник повільно відчинився.
Дві налякані очі дивилися на мене з пітьми. Він був живий.
«Гей, прошепотів я. Вибач зараз розберемося».
Знову побіг у клініку. Зупинив лікаря сувора жінка з пронизливим поглядом.
«Там ще пес у багажнику. Його збив поїзд, задні лапи»
«Нам вже дзвонили щодо евтаназії. Казали, шансів нема».
Я завагався. Лікарка залишалася непохитною, але раптом накинула халат і пішла за мною.
Відчинили багажник. Вона подивилася на пса, потім на мене. Її погляд пройняв наскрізь, ніби рентген.
«Ви збожеволіли? Хто сказав, що треба приспати? Так, лапи не одужають. Але він може жити. Ми врятували і гірших. Занесіть його».
Я лише кивнув. Цього було досить.
Ввечері ввірвався додому. Марічка здивовано відвернулася від плити:
«Що з тобою, Богдане?»
Без слів пройшов у кімнату, дістав стару книгу, де ховав гроші. Мрія. Мотоцикл. Тепер це неважливо.
«Богдане?! Що трапилося?»
«Вони будуть жити! вигукнув я. Обоє!»
«Хто? Ти зовсім зїхав?»
«Поясни
