Кучерявий янгол
Леся неквапливо відступала назад, не зводячи погляду з величезного песика, який незворушно вклався просто посеред вулиці Прорізної у її рідному Києві, мов такий собі господар життя.
Харашо, друже, харашо… майже пошепки підбадьорювала його Леся, аби й собі заспокоїтись, і щоб ранкового саботажу не вийшло.
Пес справді навіював повагу масивна туша під купою густої змученої шерсті. Око темне, допитливе, не моргає, спостерігає. Вуха весь час насторожені, улавлюють навіть якщо котомиш за рогом чхне. Лесі від цього всього мяко кажучи було невесело: страх ще з дитинства час від часу нагадував про себе, особливо під час таких несподіваних зустрічей із собаками і то навіть із крихітними чихуахуа, які мирно дрімали на руках у переповнених метро бабусь.
Той страх народився в ній ще тоді, коли їй було чотири й батьки відвезли її до села під Кропивниччиною до бабці Ольги. Сусід там тримав штук пять собак, і Леся, як справжній дослідник, мріяла все обмацати. Не втрималася вона колись побачила щеня, підхопила на руки й почимчикувала просто до хати. Але недалеко втекла: шлях їй вкрила здоровенна собака-мати, яка тільки й знала, як оскалюватися й порипувати горлом. Не кинулася, ні, але того врізалося в память досі мороз поза шкірою, ноги сиплються, голос пропав. Що там Морозе, а це страх по-українськи!
Минули роки (і навіть гривна вже з’явилася), а страх до псів так і сидів усередині. А тут перед нею натуральна собача брила, й ясно як Божий день: обійти це стратегія вихідного дня. Леся, змалювавши широченне коло та роблячи вигляд, що їй байдуже, повільно відійшла у протилежний кінець вулиці. Але раз по раз озиралася пес ніби й не відставав, дотримувався соціальної собачої дистанції, та щільно тримав її у полі зору.
Який хитрий, пробурчала Леся, ще раз озирнувшись на свого несподіваного супровідника. Мовби боїться підходити, але цікавість перемагає…
Чому він іде за нею й де подівся господар здогадів не було жодних. Коли ж, нарешті, з-за рогу виринув рідний підїзд, Леся майже прожогом кинулась до дверей. Швидко дістала ключ-карту, влетіла в підїзд, замкнула за собою двері. Поглянула пес, як Сірко, сидить на тротуарі та уважно дивиться їй вслід, ніби каже: “Ну, гаразд, сьогодні вибачаюсь”.
Тиша у квартирі справжній мед для нервової системи. Лише глухий шум столиці ледь пробирався крізь вікна. Не витримавши, Леся виглянула у двір: біля підїзду все ще виднілася знайома кучерява туша. Пес підняв морду, махнув хвостом і, знехотя потрусивши, зник за рогом.
З цього дня дійство стало ледь не традицією. Щовечора, як тільки Леся верталася з роботи (а працювала вона менеджеркою з реклами у невеличкому агентстві, де день завжди починається одною кавою і десятьма форс-мажорами), пес зявлявся невідомо звідки і мовчки супроводжував її до будинку. Спершу за пару десятків метрів, а потім, день у день, наче хтось невидимий скорочував їхню дистанцію: вже через місяць пес ішов майже впритул.
Лесі, звісно, все ще було якось ніяково від його несподіваних появ. Але паніки вже не було просто обережність, чи то пак українська пильність. Дарма, що в дитинстві вона тремтіла й від плюшевого пса, тепер відчувала: цей лише тихо й спокійно іде поруч, і крапля зла не світиться в його очах.
Чим більше вона звикала до цієї щоденної компанії, тим більше в песику почала розгледіти незвичайне. Поступлива хода, не агресивний погляд, розслаблені вуха. Одного разу навіть стало майже затишно від думки, що є той, хто ніби невидимий охоронець тіні. Тоді вона й вирішила: пес не може бути безіменним!
Гайдук, неголосно промовила Леся, згадуючи легенди луківської бабусі. Чомусь імя здалося найкращим трохи грізний вигляд, трохи романтики, ще й нічого спільного з грецькою міфологією, лиш наша, українська історія.
Гайдук, до речі, відреагував одразу: щойно Леся наступного дня дражливо викрикнула ім’я він кивнув, мов зрозумів усе на світі, і гордо повів носом. Синхронність вийшла майже по-котячи.
Поступово вечірні маршрути Лесі стали не схожими на біг до квартири то були цілі медитативні прогулянки з Гайдуком. Пес не докучав, не чіплявся, не лаяв; він просто йшов поряд, і цього, як виявилось, було достатньо для крихти душевного спокою.
Іноді Леся навіть навмисно ішла повільніше, дозволяючи Гайдукові йти поруч. Часом хвилинку зупинялась, обертаючись на нього. Той дивився спокійно, мовляв: довіряй; все, що було страшним у дитинстві, лишилось у минулому.
Одного разу, вже холодним вересневим вечором (лиш бліда айва тьмяніла під ліхтарями), Леся затрималась на роботі презентацій для нового клієнта, як скриня у бабці різних клопотів. Вийшла з офісу, вже о восьмій. Йшла знайомою вулицею до свого будинку, час від часу поглядаючи на свій смартфон у рожевому чохлі на два одразу відбитки, і раптом помітила: чогось бракує. Гайдука ніде немає.
Всі прогулянки без цього чотирилапого ангела тепер здавались порожніми й навіть трішечки лячними наче шматок борщу без сметани. «А якщо з ним щось трапилось? Може, хтось його забрав? А може, той, чий-небудь господар повернувся і Гайдука більше не буде в її житті?» смикали її, як нитки з бабусиної вишивки, тривожні думки.
Вуличні ліхтарі ще не горіли, сутінки вселяли тугу. Коли вона наштовхнулась на темний провулок, там чекав її сюрприз.
Здоров, красуня, може, познайомимось? пролунало з лівого боку.
От і накаркала, подумала Леся, зіщулившись. Прискорила крок за нею вже йде чоловік, крок свій пяненький, але твердий.
Куди поспішаєш? Злякалась йди, не ображу!
Вже хотіла обратись, та його рука враз схопила за передпліччя. Натовк тіло, як, вибачте, тісто на вареники: міцно й ніби навмисне болісно.
Я ж до тебе звертаюсь. Не ігноруй, а то…
Він не договорив. У світлі тьмяних ліхтарів Леся помітила блиск леза. В душі жах, у мозку порожнеча.
І ось, коли мозок вже й перестав працювати, пролунав такий знайомий, розкотистий гавкіт. Ліхтар мигнув і на сцену вийшов Гайдук: у всяк разі, ті, кому він дорогу перебіжить, одразу починають вірити в ангелів-охоронців.
Чоловяга не встиг навіть роздивитися пес миттю кинувся впритул і ухопив його за руку. Ніж полетів убік, Леся штовхнула лезо зникло у кущах біля тротуару.
Гайдук, тримай його, але не давай утекти! голос тремтів, але Лесю вже не зупиниш. Я дзвоню в поліцію!
Пес послухався тримався поруч із нападником, стежив кожен його рух, відпускав руки тільки тоді, коли той хотів ворухнутись. Доки прибули поліціянти (ціла бригада, надиво швидко), Гайдук сумлінно виконував свою місію з українською наполегливістю, як вареник на Великдень.
Коли нападника вивели, Леся так і лишилася сидіти на тротуарі, обхопивши коліна. Гайдук підійшов, поклав морду їй на стегна й глибоко зітхнув. Усе, що вона тримала в собі, ринуло назовні: сльози, посмішки, полегшення. Вперлась руками в ці мякі кучері: Дякую тобі, дядьку-Гайдук.
З того вечора все змінилось. Гайдук переїхав у Лесину квартиру (яка взагалі ще не бачила такого мешканця), і щодня зустрічав її після роботи біля дверей. Ставав на сторожі біля кухонного столу, дивився з вікна, коли вона ходила кімнатами. Він став не просто псом, а особистим охоронцем дівчини, мяким і мовчазним, але завжди напоготові.
Звісно, перші дні собачого життя у київській квартирі йому далися непросто. Гайдук зайшов, притиснувши вуха, і довго бродив кімнатами кожен запах аналізував, до кожної миски крався, до іграшок підступав ніби миш на сир. Леся не квапила подій, не тягнула його на куплений спеціальний лап-плейс. Просто була поряд і говорила спокійно, по-домашньому.
Поступово пес освоїв простір. Улюбленим місцем стала підвіконна зона у вітальні звідки видно Хрещатик і, що важливо, сусідських горобців. З часом він почав брати до уваги і смаколики, зацікавився іграшками: мяка кісточка, гумава качка й плюшевий зайчик.
Коли Леся поверталась додому, він уже не ховався, а радісно тягнувся носом до ручки дверей. Щовечора вони ходили гуляти у Маріїнський парк: пес нюхав кущі, часом присідав на шпигуна й намагався ухопити хвіст голуба. Леся, сама того не помічаючи, почала спокійніше ставитись до інших собак, хай навіть і гавкучих.
Якось зранку Гайдук дивився зовсім мляво. Піднявся з лежанки, але не впав до миски з водою, а просто ліг поруч і все. Леся, переживаючи, викликала ветеринарку молоду киянку пані Юлію. Та одразу пухкенько всміхнулася: Не переймайтеся, в нього легенька інфекція явно не любив їсти домашній борщ на холоді! Вилікуємо!
Десять днів лікування таблетки в сирі, тепла вода, лагідна балаканина про життя у Голосієво і Гайдук знову був свіжий, як 200-гривнева купюра. Вже й на прогулянки вибігав із ентузіазмом, що міг присоромити навіть бабусю на балконі з насінням.
Леся вирішила: треба псика трохи вчити. Записала його до столичного кінологічного клубу. Гайдук блиснув здібностями: сидіти, до мене, лапу! все схоплював із першої спроби. Навіть кінолог сказав: У вас не пес, а кандидат у народні артисти.
Вихідними вони ходили у парк. Гайдук грав із іншими собаками, Леся сиділа на лавці, пила каву з собою й розмірковувала: Чого ж я не завела собаку раніше?
Та одного вечора біля підїзду її зустрів незнайомець.
Доброго вечора, ви, мабуть, Леся?
Так, трохи насторожено відповіла вона. А ви хто?
Я Тарас. Я шукав Гайдука. Він… мій пес.
Замерзла вона, мов сірник, що не запалився з першого разу. У голосі чоловіка було щось щире.
Вибачте, я працював кілька місяців під Кременчуком…” Тарас сховав очі, “…пес залишився в знайомого, а той… ну, випустив його на вулицю. Довго шукав, і випадково побачив вас із ним. Він тут наче вдома… Щасливий пес”.
Леся мовчки ловила думки: як взагалі можна залишити такого друга? Але нічого не сказала. Лиш спитала, не піднімаючи очей:
Ви що, тепер його заберете?
Я бачу йому з вами добре. Ви для нього сімя. Я просто радий, що він не на вулиці, відповів Тарас і тихо усміхнувся. Дбайте про нього…
Леся мовчки кивнула. У душі ледь не вибухнуло полегшення, змішане з вдячністю.
Коли вона увійшла у квартиру, Гайдук стрибнув їй назустріч, радісний і безтурботний, як дитина на канікулах. Леся пригорнула його до себе і тихо сказала по-київськи:
Домівка це завжди там, де є друг. Навіть якщо він хвостатий.
І так почалась їхня не надто гламурна, але така рідна й неймовірно щаслива київська історія сторожкий пес і дівчина, котра колись боялася навіть плюшевих собачок.
