Київ, 1971 рік. Місто прокидалося в світанковій імлі, затягненій легким серпанком дощу. Бруковані вулиці блищали від вологи, а старовинні ліхтарі ще світилися, кидаючи довгі тіні на тротуар. Вулицями гуркотіли трамваї, люди поспішали на роботу, кішки шукали їжу в підворіттях, а старі афішні тумби, обліплені анонсами, чекали на перехожих.
Іван Шевченко та Олексій «Льоня» Бойко двоє молодих хлопців з провінції, що вирішили спробувати щастя у великому місті. Вони наймали маленьку квартирку на Подолі старі стіни, скрипуча підлога, тісна кухня й вікна, що завжди запотівали. Іван працював на складі, розносячи вантажі, а Льоня вчився на вечірніх курсах і підробляв розносом посилок. У двадцять з хвостиком вони ще шукали свого місця в цьому великому, холодному місті.
Одного разу, блукаючи вулицями, вони побачили невеличкий звіринець. У вітрині сиділи папуги, мавпочки й плазуни, але їхній погляд прикувало маленьке левеня в клітці. Воно було не більше за кошеня, з великими, сумними очима, ніби розуміючими всю свою безвихідність.
“Мені аж боляче дивитися”, прошепотів Іван, стоячи біля клітки. “Одне… з такими очима… Як можна його тут залишити?”
Льоня мовчки кивнув. Серце билося швидко, а пальці нервово перебирали шви на кишенях.
“Ми не можемо піти без нього”, сказав Іван, наче до себе.
Вони переглянулися й, не довго думаючи, купили левеня. Бездумно? Можливо. Але серце не бреше.
“Як його зватимемо?” запитав Льоня, виносячи клітку з пухнастим звірям на вулицю.
“Левко”, відповів Іван. “Немов маленький князь.”
Так почалося їхнє життя з Левком. У квартирі вони облаштували йому куточок: старий килимок, миска з молоком, іграшки з ганчір’я. Вони гралися з ним у кімнаті, на балконі, навіть іноді виходили до невеличкого скверу біля церкви, де після довгих прохань їм дозволяли гуляти з левеням.
Левко швидко став їхнім другом. Він був кмітливим, грайливим, розумів настрій і навіть вчився простих команд. Він муркотів, коли Іван гладив його за вухом, і грабувався у смішну гру з Льонею, ховаючись за меблями.
Але минув рік, і стало ясно лев не може жити в квартирі. Він ріс, його лапи ставали потужнішими, кігті гострішими. Вони зрозуміли: Левку потрібна свобода.
Іван і Льоня зробили важкий, але правильний вибір звернулися до заповідника у Африці, де знаменитий натураліст допомагав левам повертатися у дику природу.
Спочатку Левко сумнівався. Новий світ незнайомі запахи, інші звуки був і страшним, і рідним. Але з часом він знайшов собі зграю, навчився полювати, став справжнім володарем савани. А Іван із Льонею, отримуючи звістки, відчували і радість, і біль.
Минув ще рік. Вони вирішили побачити його востаннє. Не щоб забрати щоб переконатися, що він щасливий. Щоб попрощатися.
“Він тепер дикий”, попереджав їх натураліст. “Може не впізнати. Це небезпечно.”
Але вони пішли. Повільно крокували крізь траву, тихо кличучи:
“Левко… ти нас пам’ятаєш?”
Тиша. Лише вітер шепоче в стеблах.
І раптом серед кущів з’явився величний лев. Він зупинився, підняв голову… і в очах блиснуло впізнання.
Він кинувся до них. Як дитина до батьків. Став на задні лапи, торкаючись їх плечей, обіймаючи, термось гривою об обличчя. Він не хотів відпускати.
Поряд стояли його левенята, але він показав вони тепер його родина… але він не забув тих, хто дав йому життя.
Цю зустріч зняли на плівку, і згодом вона облетіла весь світ. Бо як пояснити, що дикий звір пам’ятає любов?
Левка більше не бачили. Ніхто не знає, як і де він пішов. Але вірять він жив щасливо, пам’ятаючи тепло рук, що його виростили.
Пізніше Іван і Льоня написали у своїй книзі:
“Можна виховати царя звірів… але якщо робити це з любов’ю він назавжди залишиться твоїм другом.”
Це історія не про лева. Це історія про те, що справжня любов ніколи не забувається.
