В селі всі знали й не любили Тараса через його нестерпний характер. Був одружений з Олесею, тихою жінкою, але з проблемами — не могла народити йому дітей. Прожили дванадцять років, а дітей так і не було.
І раптом, як грім серед ясного неба — Олеся померла. Мати знала, що дочку щось турбує, але та не скаржилася.
— Доню, ти останнім часом погано виглядаєш, — питала мати, коли та заходила до батьків.
— Нічого, мамо, просто слабкість, трохи крутиться голова… Відляжусь, і все буде добре. Не хвилюйся, — заспокоювала вона.
Олеся не звикла нарікати, особливо чоловікові — він не терпів, коли у жінки щось болить.
— Не прикидайся, знаю я вас! Завжди щось болить, коли робити треба. Хазяйством займатися не хочеш, от і нудишся. Ніхто тебе тут не жалітиме, — лунала у відповідь його груба мова.
Після похорону минув рік. Тарас жив сам, але думка про новий шлюб його не покидала. Одному важко, хоч і звик бути самітником. Почав оглядатися за жінками.
— Треба бездітну, — міркував він. — Чужих дітей мені не треба. Та й у моїх років жінки вже всі з дітьми… Молодшу треба брати. Хоча хто за мене піде?
Він розумів: його характер не подобався сусідам, друзів не було, і не кожна бажала б стати його дружиною. Видав його вибір на Марічку — скромну, працьовиту дівчину, що не кидалася в очі.
Якось він зустрів її біля хати, навмисне чекаючи.
— Марічко, зайди сюди, — покликав він, коли вона проходила повз.
Вона підняла очі й несміло підійшла.
— Добрий день… — тихо промовила.
— Та годі тобі, — буркнув Тарас. — Слухай, я до тебе приглядаюся. Чи не вийдеш за мене? Вдома сам, господарство міцне. Житимемо добре, дітей народиш. А то нема кому спадщину лишити.
— Ой, не знаю… — Марічка зніяковіла. — Треба з матір’ю порадитись.
— Радися. А я ввечері зайду.
Повернувшись додому, вона зізналася матері:
— Мамо, мабуть, заміж вийду.
— Як це? За кого? Хіба в тебе є хлопець?
— Тарас має зайти сьогодні…
— Ой, доню, він же значно старший. Подумай добре! Характер у нього важкий, всі шепчуться, що попередню жінку загнав… Не знати, що там було, але подумай!
— Мамо, а хто ж мене чекатиме? Женихів не вистачає, а вік не зупиниш. Може, це просто плітки…
Марічка вийшла заміж. Село гуло: одні жаліли її, інші казали — Тарасові пощастило з покірною жінкою.
Так і вийшло. Він і далі був суворим із сусідами, тещу терпіти не міг, і Марічку до матері часто не пускав.
— Деспот і тиран, яких світ не бачив! — казала мати, коли дочка вкрадкою забігала до неї.
— Мамо, усе добре. Я знайду до нього підхід. Гомонить, а я мовчу, молитимуся за терпіння.
— Ой, доню, і доведеться тобі все життя молитися, — плакала мати.
Але Марічка народила двох синів. Тарас, може, і любив їх, але по-своєму — лаяв і ганьбив на чому світ стоїть. Вона ж радила дітям:
— Тримайтеся подалі від батька, щоб під гарячу руку не потрапити.
Хлопці швидко зрозуміли — краще не попадатися на очі. Та Тарасу все одно було мало.
— Де ті ледарі маються? В хазяйстві допомагати треба, а вони десь бігають! Ти їх привчила тікати! — ревів він у дворі.
Марічка вже не звертала уваги, лише знизувала плечима. Вона була молодша, але мудріша — усе господарство трималося на ній. А Тарас частіше став пити, лаявся на всіх.
Сусіди його уникали, знали — зв’язуватися не варто. З його двору завжди лунала лайка:
— Усі ви мене— Усі ви мене доконали… Працюю від ранку до ночі, году́ю вас, а вдома — тільки неподяка й витрати, — розносився його сипкий, п’яний голос, а Марічка лише зітхала та молилася у своїй кімнаті, тримаючи в руках стару мамину ікону.
