Отакий історія… Усе село знало й не любило Тараса через його тяжкий характер. Був він одружений з Олею, жінкою лагідною, але з поганим здоров’ям. Не могла вона народити чоловікові дітей. Прожили вони дванадцять років, а дітей як не було, так і нема.
Аж раптом — як грім серед ясного неба — Оля померла. Її мати знала, що в доньки щось не так, але та ніколи не скаржилася.
— Доню, ти якось не дуже виглядаєш останнім часом, — питала мати, коли та рідко заходила до батьків.
— Нічого, мамо, нічого. Буває слабкість, голова крутиться, але я відлежусь і піду далі. Не хвилюйся, — заспокоювала вона.
Оля не була з тих, що скаржаться, особливо чоловікові, бо він терпіти не міг, коли жінка хворіла.
— Не прикидайся, знаю я вас, баб! Завжди щось болить, коли працювати треба. Хазяйства не хочеться робити — от і скаржишся. Не нарікай, ніхто тебе тут не жалітиме, — чула вона у відповідь.
Після похорону минув рік. Тарас жив сам, але думка про весілля його не покидала. Одному погано, хоч і звик жити, як вовк-одинак. Почав придивлятися до жінок.
— Треба брати бездітну, — думав він, — чужі діти мені не потрібні. Але ж мої ровесниці — усі з дітьми. Візьму молодшу, хоча не кожна за мене піде…
Він розумів: характер у нього важкий, сусіди його не люблять, друзів нема, не кожна жінка згодиться за нього заміж. Зупинився на Соломії. З виду — тиха серенька мишка, непомітна, але роботяща й скромна.
Якось вона йшла повз його двір, а він її підчекав.
— Соломійко, підійди сюди, — покликав він.
Вона підняла голову, побачила його біля хвіртки й підійшла.
— Добрий день, — скромно привіталася.
— Бувай здорова, — відповів він грубувато. — Слухай, я до тебе придивляюся — чи не пішла б ти за мене? Самотній я, господарство міцне. Житимемо добре, дітей народимо. Спадкоємців у мене нема.
— Ой, не знаю… — зніяковіла Соломія. — Треба з матір’ю порадитися.
— Радься, а я ввечері зайду.
Прийшла додому й одразу ж поділилася:
— Мамо, мабуть, заміж вийду.
— Як так? За кого? Жодного жениха в тебе й нема.
— Тарас сьогодні приходитиме…
— Доню, він же значно старший! Подумай, чи варто за нього йти. Характер у нього важкий, всі шепчуться, що попередню дружину до могили довів — чи працею замордував, чи ще як… Хто його знає, чужа сім’я — темний ліс.
— Мамо, що тут роздумувати? Черги до мене женихів нема, а літа йдуть. Може, це все наговори на Тараса, плітки…
Соломія вийшла за Тараса. Спочатку в селі багато хто судачив. Дехто жалів дівчину:
— Даремно вона за нього пішла, жорстокий він, нелюдимий.
А інші казали:
— Пощастило Тарасові з дружиною. Скромницю взяв — слухатиме його без питань і трудитиметься.
Так воно й було. Тарас із сусідами не ладнав, а тещу терпіти не міг, тому Соломію рідко відпускав до матері.
— Деспот і тиран, як є, — казала мати, коли донька прибігала, інколи навіть таємно, поки чоловік на роботі.
— Мамо, усе добре. Я його якось приручу. Він бурчить, а я мовчу — нехай собі. Тільки в душі Бога молю, щоб терпіння дарував, — заспокоювала вона.
— Ох, доню, з таким чоловіком доведеться тобі все життя до Бога звертатися, — казала мати й сльози витирала.
Та Соломія за п’ять років народила двох синів. Не сказати, щоб Тарас не любив хлопців — певно, любив, але по-своєму. Бурчав і лаяв їх на чому світ стоїть. А мати вчила дітей:
— Тримайтеся подалі від батька, якщо він у гніві — не підходьте.
Хлопці швидко зрозуміли, що краще гуляти десь подалі від дому. Але Тарас і так був незадоволений:
— Де ті ледарі шляються? Мали б у господарстві допомагати, а вони десь бігають! Це ти їх привчила тікати від роботи!
Соломія звикла до його криків і вже не реагувала. Була молодшою, але мудрішою за нього — уся господарка трималася на ній. А Тарас останнім часом частіше пив і лаяв усіх підряд.
Сусіди все бачили й обходили його стороною. Із подвір’я лунали його крики:
— Набридли ви мені! Працюю з ранку до ночі, вас усіх годую, а поваги нема — тільки видатки!
Його сипий, п’яний голос лунав на всю округу. Іноді Соломія наважувалася йому відповісти:
— Сам хотів одружитися, сам дітей хотів. Чого тепер невдоволений? А скільки грошей на горілку витрачаєш — рахував?
Та краще б мовчала — його не заставиш стихнути.
— Набридли! Спокою нема! Ще й дітей проти мене налаштувала! Не рахуй, скільки я випив — на своє п’ю!
— Соломійко, як ти його терпиш? — ридала мати. — Я б давно втекла від такого!
— Дітей треба підняти, мамо. Нехай собі кричить — я звикла. Терплю заради синів, вони теж вже звикли.
Сусіди дивувалися:
А коли сини виросли й повиїжджали з села, Соломія лишилася сама з Тарасом — і хоч було важко, але вона знала, що це її доля, доки одного дня він не замовк назавжди, а вона, нарешті, знайшла спокій у старій хаті серед онуків, де вже ніхто не кричав.
