— Що у нас на обід? — поцікавився Богдан, принюхуючись. — Ти щось готуєш?
— Готую. Печиво для Лордики. Із індичкою та вівсянкою, — з гордістю відповіла Оксана й витягла деко. — У нього зараз важкий період. Линька, грумінг, настрій як на гойдалці. Вирішила його побалувати.
Оксана метушилася біля столу в короткому халаті кольору топленого молока. Біля її ноги стрибав Лордика — маленький пухнастий шпіц із очима фанатичного адепта. Він гавкав і пищав від захвату.
Богдан не ділив їхнього ентузіазму. Він вирвався з роботи на обід, але, як виявилося, сьогодні обідатиме лише Лордика.
— О, чудово, — протягнув він. — А в нас на обід що?
— Ну, не знаю. Можеш собі яєшню зробити. Або замовимо щось. Ти ж сам казав, що тобі все одно, що їсти.
Він не сперечався. Бо дійсно казав. Бо сваритися через їжу здавалося дріб’язковим.
Оксана завела Лордику ще задовго до зустрічі з Богданом. Коли їй було дев’ятнадцять, померла її мати. Батько, не знаючи, як втішити доньку, просто приніс їй цуценя.
З того часу Лордика став центром її життя. Коли вона переїхала до Богдана — точніше, наполігла, щоб він пустив її у свою київську двокімнатну — Лордика, звісно, поїхав першим. Буквально. У величезній переноскі на передньому сидінні таксі, ближче до печки, щоб не замерзнути.
Богдан не заперечував. Тоді йому здавалося милим, як вона розмовляє із собакою, як піклується. Через три роки ця зворушлива любов почала нагадувати патологічну залежність. І вона, на жаль, не поширювалася на інших.
Богдан мовчки їв локшину швидкого приготування, стоячи біля раковини. Галя Миколаївна з’явилася майже вчасно. Вона ніби серцем відчувала, що коїться в сина вдома. Жінка зайшла з пакетом, у якому були контейнер із борщем, пачка сиру та акуратно завернута у фольгу курка.
— Ну що, як молодята живуть? — жваво запитала вона з порогу.
— Та все нормально, мам. Оксана тут Лордиці печиво пече.
— О, знову Лордика. Ну, хоча б не для гостей, а то я колись випадково спробувала його «ласощі», — пожартувала вона, ховаючи в тій жарт капельку отрути.
Оксана наче не зрозуміла натяку. Вона відійшла убік, пропускаючи свекруху, і сяяла усмішкою.
— У нас сьогодні печиво з індичкою! Хочете спробувати? Воно без печінки, це інший рецепт.
— Ні, дякую. Я сьогодні зранку курку запекла. Для людей, — відповіла Галя і пішла прямо до холодильника.
Досвідчений погляд свекрухи ковзнув по вмісту. Полиця з йогуртами, пакет молока й банка варення. Ще того самого, яке вона передала молодим півроку тому.
Зате на окремій полиці акуратно стояли судочки з їжею для Лордики. З підписами, із намальованими на кольорових стікерах серденьками.
— Ну так, головне — Лордика, — пробурчала Галя, закриваючи дверцята.
Богдан зітхнув і пішов до виходу. Дочасно, голодний, з тяжким серцем. Він ще вірив, що то дрібниці, що все владнається, що можна знайти вирішення. Але щось не виходило.
Минув рік. За цей час багато змінилося. Як мінімум, з’явилося поповнення в сім’ї. Оксана народила хлопчика, Андрійка. Спочатку бабуся чекала, що тепер у житті невістки все стане з голови на ноги.
Але реальність швидко приземлили Галю.
Свекруха почула крики ще на сходовому майданчику. РЧерез кілька років Андрійко, виростаючи у турботі бабусі, часто запитував про матір, а Галя, тримаючи його за руку, лише зітхала: “Десь там, серденько, вона з своїм щастям”.
