Ось так це може звучати по-нашому, з українським колоритом:
Миколайовий лист і подарунок долі
Роман їхав у ліфті, навіть не підозрюючи, що звичайний спуск обернеться знайомством, яке змінить його зиму. В кутку стояла молода жінка у сірій куртці, тримаючи за ручку дівчинку років п’ять. Та уважно подивилася на Романа своїми великими блакитними очима, а потім раптом широко посміхнулася.
— Ти їдеш на роботу? — без сорому запитала вона.
— Соломійко, з незнайомцями треба на „ви“, — лагідно поправила її мати, вибачливо посміхнувшись чоловікові.
Роман усміхнувся у відповідь і кивнув.
— Так, їду до офісу.
— А лист Миколайові ти вже написав?
Він засміявся. У ці казки він не вірив навіть у дитині, але розчаровувати малу не став. Вона гордо простягнула йому пом’ятий картон. Він машинально поклав його в кишеню і, попрощавшись, вийшов на мороз.
Весь день Роман намагався забути цю зустріч — занурювався у роботу, відганяв спогади про колишню наречену, яка в останній момент відмовилася від весілля. Він переїхав у інше місто, щоб почати з чистого аркуша. Але навіть у тиші нової квартири біль не втихав.
Ввечері, гуляючи сніжними вулицями, він згадав про той картон. Дістав з кишені, прочитав дитячим почерком: «Будь завжди щасливий і ніколи не сумуй!» На душі стало тепло. Він поставив листівку на полицю — так, щоб бачити її кожен день.
За кілька днів до Нового року він подзвонив господині квартири, щоб дізнатися, де живе та дівчинка. Наталка Семенівна із завзяттям розповіла — виявилося, мама з донькою живуть просто на поверсі вище, а звуть маму Оленка.
Ввечері Роман постукав у двері. Оленка здивовано завмерла, побачивши його.
— Вибачте, — зніяковіло почав він, — я прийшов до Соломійки. Справа в тому, що до нашого офісу тимчасово завітав Миколай. Він попросив мене знайти дівчинку на ім’я Соломія і передати йому лист особисто.
Дівчинка миттю вискочила з-за маминої спини:
— Я ж знала, що він тебе пришле! Зачекай, зараз буде!
За хвилину Соломія повернулася з великим конвертом, прикрашеним сніжинками та серцями. На ньому було написано: «Миколайові особисто в руки!»
— Тільки мамі не показуйте! А то бажання не збудеться!
— Обіцяю, лист дійде до адресата, — усміхнувся Роман.
Дома він не втримався і розкрив послання: «Дорогий Миколаю! Мене звати Соломія. Я була гарною дівчинкою. Дуже прошу — принеси мені великого м’якого ведмедика. І… нового тата. Бо у мене взагалі нікого немає».
У новорічну ніч Роман знову опинився біля їхніх дверей. Оленка відчинила і остолбеніла — перед нею стояв він із величезним рожевим ведмедем у руках.
— Миколай попросив передати це гарній дівчинці Соломії, — промовив Роман.
Соломія стрибала від щастя, обіймала то маму, то Романа.
Оленка запросила його залишитися на святкування. За столом Соломія раптом спитала:
— А як із моїм другим бажанням?
— З другим поки складно… — завагався Роман.
— А що ти ще загадала? — обережно запитала Оленка.
— Я попросила Миколая нового тата. Але якщо у нього зараз із татами напруга, може, ти залишишся?
Соломія солодко позіхнула й заснула, пригорнувшись до ведмедика.
А двоє дорослих сиділи мовчки, схилившись над салатами, червоніючи й посміхаючись. Сніг за вікном ложився пухнастою ковдрою, а в квартирі вперше за довгий час було по-справжньому тепло.
