Лист, що лишився недописаним
Бабуся довго просиджувала біля вікна, хоч у дворі вже майже не було на що дивитися. Обриси старих каштанів губились у сутінках, ліхтар під підїздом то світився, то гаснув, наче йому було ліньки працювати. По пухкому снігу тягнулися поодинокі сліди собак і людей, у далині шкребла лопатою прибиральниця тітка Галя, і знову все занурювалось у тишу.
На підвіконні лежали окуляри в тонкій оправі й старенький телефон із подряпаним захисним склом. Телефон зрідка коротко дзижчав, коли в родинний вайбер чат хтось надсилав фотографії чи голосові, але сьогодні він уперто мовчав. У квартирі стояла така тиша, що годинник на стіні відбивав секунди надто голосно.
Нарешті вона підвелась, рушила на кухню, увімкнула світло. Лампочка під стелею розлила кругле, тьмяне світло. На столі стояла миска з захололими варениками, прикритими тарілкою. Вдень вона зварила їх раптом хтось із рідних завітає. Та ніхто не завітав.
Бабуся сіла, взяла один вареник, надкусила, одразу відклала. Тісто за цілий день стало твердим, мов гумове. Зїсти можна, але задоволення жодного. Вона налила чаю з емальованого чайника, слухаючи, як шипить окріп, і несподівано для себе голосно зітхнула.
Зітхання вийшло тяжке-тяжке, немов щось виривалося із самої глибини і сідало поруч на табурет.
Чого це я нарікаю? майнула думка. Всі живі, дякувати Богу. Дах над головою маю. А все одно
У голові почали зявлятися уривки недавніх розмов. Голос дочки, напружений, як струна:
Мамо, я більше не витримую. Він знову…
Та голос зятя, з мякою насмішкою:
Вона знову скаржиться? Передай їй, що в житті не все буде так, як їй хочеться.
І онук, Сашко, кидає у слухавку коротке угу, коли бабуся цікавиться його справами. Це болісніше за все. Раніше він міг годинами розповідати про школу, про друзів, а тепер Та й виріс уже. Але все ж…
Вони не кричали одне на одного при ній, не грюкали дверима. Але між словами тягуча, невидима стіна. Щось підкипало, щось лишалося невимовленим. Вона наче між двох берегів: туди й сюди, аби не сказати зайвого. Іноді здавалося, що це вона винна: колись недогледіла, чогось не навчила, не підказала чи не змовчала.
Вона зробила ковток чаю, зморщилась обпеклась, і раптом згадала, як Сашко ще малим писав листа Святому Миколаю. Онучок виводив кривенькими літерами: Принеси мені, будь ласка, конструктор і щоб мама з татом не сварились. Тоді вона сміялася, гладила його по волоссю: Святий Миколай все почує.
Зараз їй стало соромно за той сміх. Мама з татом так і не перестали сперечатися просто навчилися робити це тихіше.
Відсунула склянку, стерла серветкою стіл, хоч він і так був чистий, і подалася до кімнати. Включила настільну лампу: мяке світло впало на старий письмовий стіл. Вона вже рідко брала ручку: частіше телефон, смайлики, повідомлення. Але ручка лежала у склянці серед олівців, поряд блокнот у клітинку.
Вона постояла, дивлячись на них, і раптом подумала: А може, ще раз?.. Думка була кумедною та дитячою, а від неї стало трохи тепліше. Написати листа. Справжнього, на папері. Не подарунків просити, а миру. Але ні в кого з близьких, у кого свої рахунки, а в когось, хто нічого не винен.
Вона посміхнулась сама собі: старенька з глузду зїхала листа до казкового діда пише. А рука вже тягнеться до блокнота.
Вона сіла, наділа окуляри, взяла ручку. Перша сторінка якісь старі записи, перевернула. Трошки помовчала, написала: Дорогий Святий Миколаю.
Рука здригнулась. Якось соромно стало, ніби хтось зазирає через плече. Оглянулася: порожня кімната, заправлене ліжко, щільно закриті дверцята шафи. Нікого.
Хай так, пробурмотіла вона й продовжила:
Я знаю, ти для дітей, а я вже стара. Не прошу ні шубу, ні телевізор, ні золота. Усе є, як треба. Я одного прошу: зроби, будь ласка, щоб був у нас у родині спокій. Щоб донька із зятем не сварилися, щоб онук не мовчав, наче чужий. Щоб ми могли всі разом сидіти за столом не чекаючи, що хтось скаже не те, й полетять іскри. Я розумію то ми винуваті, ти тут ні до чого. Але, може, ти можеш допомогти хоча б трішки. Може, мені й не слід просити, але прошу: зроби, щоб ми одне одного чули.
З повагою бабуся Катерина.
Вона перечитала написане. Слова здалися їй наївними та корявими, як дитячі малюнки, але викреслювати не стала. Стало легше, ніби виговорилась не в порожнечу.
Папір шелестів під пальцями. Вона склала листок удвоє, ще раз. Посиділа з ним у руках куди ж його подіти? У вікно, в скриньку? Дурниці.
Встала, пішла в коридор по сумку. Згадала, що завтра треба в магазин і на пошту заплатити комуналку. Ось туди й вкину зараз у відділеннях скрізь скриньки для Миколая ставлять, вирішила вона. Від цієї думки сором минув: виходить, не одна така.
Вона поклала листа в кишеню сумки, поруч із паспортом та квитанціями, вимкнула світло. У квартирі лишилися тільки цокання годинника й відлуння думок. Вона довго ворочалась у ліжку, дослухаючись до тиші, й нарешті заснула.
Вранці вийшла раніше, щоб усе встигнути до обіду. Надворі слизько, сніг рипить, як шматочок льоду під ногою. Біля підїзду стояла сусідка з песиком, кивнула, спитала про здоровя. Обмінялися кількома фразами, й Катерина рушила далі, міцніше стиснувши ремінець сумки.
На пошті було людно черга до віконця, де приймають платежі. Вона встала в кінець, дістала квитанції, згорнутий лист. Скриньки для листів Святому Миколаю не знайшлося тільки стандартні поштові скриньки та вітрина із марками.
Вона розгубилася. Понапридумувала мені… Можна було би просто викинути листа, але рука не піднялася. Засунула його назад у сумку, розплатилася за комуналку й вийшла надвір.
Біля пошти імпровізований кіоск із дитячими іграшками, гірляндами. Там висіла картонна коробка з написом: Листи Святому Миколаю. Але коробку вже знімали, і продавщиця саме віддирала скотч.
Уже все, сказала вона Катерині, впіймавши її погляд. Учора був останній день. Тепер не встигнуть.
Катерина кивнула, хоч куди їй поспішати? Подякувала і пішла додому. Лист лишився у сумці теплий, маленький комочок, про який і згадувати неприємно, і викинути неможливо.
Вдома вона роззулася, повісила пальто, поставила сумку на табурет, щоб потім розібрати покупки. Телефон в кишені коротко завібрував. Вийняла повідомлення від дочки:
Мамо, привіт! Ми на вихідних до тебе заїдемо, добре? Сашко питає, чи є у тебе старі книжки по історії.
У грудях щось стиснулося й одразу розправилося. Значить, приїдуть. Не все так погано. Відписала: Звичайно! Дуже чекаю.
Поклала телефон, взялася за продукти, поставила варити бульйон. Лист лишився в кишені сумки, забутий на табуреті.
В суботу під вечір у підїзді гримнули кроки, гучно зачинились двері. Катерина визирнула у вічко знайомі силуети: донька з пакетом, зять із коробкою, Сашко з рюкзаком. Він виріс майже до дверної коробки, худий, у темній куртці, з розтріпаним під шапкою волоссям.
Ба, привіт, промовив він, заходячи першим і незграбно нахиляючись, щоб поцілувати її у щоку.
Проходьте, заклопотано озвалась бабуся, роззувайтесь, тапки я приготувала.
У коридорі стало тісно й гамірно, пахло морозом і чимось солодким з торбини доньки. Зять бурчав, що в підїзді знову не прибирали, Сашко мовчки стягував кросівки, зачепаючи рюкзаком вішак.
Мам, ми ненадовго, нагадала донька. Завтра до його батьків, ти ж памятаєш.
Памятаю, кивнула Катерина. Ідіть на кухню, я зварила суп.
На кухні розсілись не надто зручно: зять біля вікна, донька коло нього, Сашко напроти бабусі. Їли мовчки, тільки ложки дзенькали об тарілки. Згодом розговорились про роботу, пробки, ціни. Слова текли рівно, але під ними вчувався напружений струм.
Сашку, ти ж питав про школу, нагадала донька, коли тарілки спорожніли.
Ага, наче прокинувся Сашко. Ба, у тебе з історії, про війну, книжки якісь є? Вчитель казав, можна щось додаткове прочитати.
Звісно, зраділа бабуся. У мене там ціла полиця. Ходи, покажу.
Вдвох пішли в кімнату. Катерина запалила настільну лампу, дістала з верхньої полиці книжки в потертому переплеті.
Он, дивись, почала подавати томи. Це про підпілля, тут спогади Що саме тобі?
Та не знаю Щоб цікаво було, знизав плечима онук.
Стоячи поруч, Катерина раптом побачила в ньому того малого хлопчика, що ще недавно сідав їй на коліна й засипав питаннями. Тепер мовчав, але у погляді жеврів інтерес.
На, оцю візьми, простягнула стареньку книжку. Я ще молодою читала.
Він взяв, перегорнув сторінки.
Дякую, ба.
Ще трохи поговорили про школу, про вчителя нормальний, але деколи перегинає, як казав Сашко. Бабуся слухала, кивала й уточнювала і їй стало добре від самого того, що він розповідає.
Тут зявилася донька:
Саш, ми скоро їдемо, збирайся.
Добре, він поклав книжку в рюкзак і пішов у коридор.
Проводи знову були тісними: пакети, шарфи, подзвони, я відпишу, я скину фото. Бабуся проводила їх до дверей, постояла, доки ліфт закрився, і повернулась у свою квартиру.
Тиша накрила її відразу. Пішла на кухню, почала прибирати зі столу. На табуреті біля стіни стояла сумка з листом. Вона мимоволі сунула руку в кишеню, натрапила на складений аркуш. Мелькнуло бажання порвати, але заховала ще глибше, гучно зачинила блискавку.
Вона не знала, що поки вона шукала книжку, Сашко, знімаючи рюкзак, випадково зачепив сумку ногою, з-під клапана визирнув білий куточок паперу. Він машинально підправив і побачив напис: Дорогий Святий Миколаю. Завмер.
І не став витягати листа одразу дорослі крутилися поруч. Але напис засів у пам’яті, мов спалах.
Увечері, вже вдома, він згадав той лист, коли діставав з рюкзака книжку. Спочатку здавалося смішно, потім дивно, а далі на душі стало чогось порожньо.
Наступного дня, їдучи до інших родичів, він ковтав салати, слухав розмови й крутив телефон, а на краю свідомості жевріла та біла бумажка.
За день, повертаючись зі школи, наважився написати: Ба, я до тебе заскочу, гаразд? По історії треба ще дещо глянути. Відповіла майже одразу: Звісно, приходь.
Зайшов до неї після уроків з рюкзаком за плечима, у навушниках. У підїзді пахло капустою та засобом для миття підлоги. Двері відчинились майже одразу наче чекала.
Проходь, Сашусю, роздягайся. Я якраз млинці спекла, сказала вона, відступаючи вглиб коридору.
Він повісив куртку, залишив рюкзак на табуреті обіч сумки. Сумка була відкрита з кишеньки знову визирав білий куток. Він відчув, як у грудях щось стислося.
Поки бабуся повертала млинці, він тихенько сів навпочіпки, нібито поправити шнурок, і швидко витяг листок. Серце забилося ще сильніше. Він відчував, що чинить не зовсім чесно, але не зупинився.
Засунув кілька разів складений аркуш у кишеню худі, підвівся й пішов на кухню.
О, млинці, сказав, удаючи звичність. Клас.
Їли, говорили про погоду, школу, майбутні канікули. Бабуся час від часу питала, чи не змерз, чи не порвалися десь черевики. Він віджартовувався.
Потім у кімнаті для годиться глянув стару книжку й незабаром попрощався.
Лише вдома, зачинений у своїй кімнаті, дістав листа. Сів на ліжко, розгорнув. Папір трохи помятий, кутики загнуті. Почерк круглий, старанний.
Почав читати. Спочатку ніяково: наче підслухав чиєсь зізнання. Потім ще гірше, дійшовши до рядка: щоб онук не мовчав, як чужий.
Зупинився, перечитав. У горлі став клубок. Пригадав, як останнім часом сам телефонував бабусі похапцем, відписував коротко, ніби відмахуючись. Не тому, що не любив. Просто ні сил, ні настрою. Завжди щось: уроки, друзі, справи. А бабуся все сприймала на свій рахунок
Дочитав до кінця. Молитва про мир, про те, щоб разом сиділи за столом. І раптом відчув до бабусі таку жалість, аж хотілось кинути все й їхати до неї, обійняти, сказати: усе буде добре. Але одразу стало ніяково начебто знову підліткова пафосність.
Ліг горілиць. Лист лежав білим плямцем поряд.
“А далі як?” думав. “Сказати мамі? Вона посміється або образиться, або ще сварка буде. Повернути листа бабусі й зробити вигляд, що випадково знайшов? Зрозуміє, що читав. І їй буде соромно, і мені…”
Перевернувся, зариваючись у подушку. Обривки про щоб онук не мовчав, як чужий, щоб ми разом за столом Звучало це вже як прохання не до казкового діда, а до нього самого.
За вечерею кілька разів починав: Мам, а бабуся, але щоразу хтось перебивав. Отець про оцінки питає, мати розповідає про начальницю, і замовк.
Ніч минула в метанні. Лист був у шухляді письмового столу, акуратно складений. Не давав спокою.
На великій перерві в школі розповів другові про бабусин лист Миколаю. Той спочатку зареготав:
Капець, у мене дід взагалі вірить лише у пенсію
Це не смішно, пересмикнув Сашко голосом.
Друг знизав плечима, перепитувати не став. Сашко залишився зі своїм тягарем сам.
Увечері набрав номер бабусі і одразу скинув дзвінок. Зайшов у родинний чат останні повідомлення: фото салату, смішок про затори, поздоровлення з роботою. Жодного листа про головне.
“Мам, а чому б Новий рік не зустріти у баби Катерини?” написав і одразу стер. Уявив, як мама одразу відмахується: Ми вже до ваших батьків домовились. Знову буде сварка
Витяг листа, ще раз прочитав. Над рядками про один стіл, про спільний дім раптом зайнялась нова думка не Новий рік, просто вечеря, разом, без свята.
Зайшов до матері, коли вона сиділа з ноутбуком.
Мамо, сказав із порога. Давай сходимо до бабусі разом. Я маю на увазі компанією, посидимо нормально, без поспіху. Я допоможу щось приготувати.
Мама посміхнулась.
Ти? Готуватимеш? Це цікаво Але ж часу нема. Тато з роботи, у мене звіти.
Можна у вихідні, упрямо проказав він. Дома ж сидимо
Вона кивнула, довго дивилась, перш ніж сказати:
Я поговорю з татом. Обіцяти не можу.
Він кивнув, вийшов, відчуваючи, як у вухах палає. Це був перший маленький крок.
Увечері почув уривок розмови на кухні.
Сашко просить, казала мама. Уяви, сам вирішив.
Ну… що там робити? буркнув батько. Знову про здоровя, про пенсію…
Їй одній важко, тихо відповіла мама. І синові явно небайдуже.
Довга пауза, потім тато мовчки здався:
Добре. В суботу поїдемо.
Сашко відчув: маленька битва виграна, але попереду ще одна.
Наступного дня зателефонував бабусі:
Ба, привіт! Ми прийдемо всі, в суботу. Я, може, раніше зайду допоможу на кухні, гаразд?
Коротка пауза на тому кінці.
Звісно, Сашку, сказала вона. А що готуватимемо?
Мені все одно. Я хоч салат, хоч картоплю почищу.
Ну-ну, салат ще не різав. Навчимо.
В суботу він прийшов із двома пакетами продуктів, які купили з мамою.
Ой-йой, посміхнулась бабуся. Це що на весь під’їзд?
Нормально, відмахнувся хлопець. Хай краще зайве залишиться.
Вони разом чистили картоплю, різали овочі. Їй було дивно онук із ножем, руками великими, а досі малий у серці. Вона підправляла:
Пальці ховай, поріжешся.
Та я вмію! бурчав він, але слухав.
На кухні пахло цибулею та тушкованим мясом. Вікно вже темніло, по двору бігали діти.
Ба, раптом сказав хлопець, нарізаючи огірки, а ти взагалі віриш у Святого Миколая?
Вона здригнулась, аж ложка в її руці дзенькнула по сковороді. На мить вся кухня стихла, навіть радіо затихло.
А чого ти питаєш? обережно озвалась вона.
Пожал плечима ніби між іншим:
Та так, у школі сварилися.
Вона помішала мясо, вимкнула плиту.
В дитинстві вірила. Потім… хто зна. Може, він і є тільки не такий, як нам показують. А що?
Так просто, махнув рукою хлопець. Було б класно, якби був.
Помовчали. Вона повернулась до плити, він до нарізки. В обох у душі щось дріжало. Вони так і не сказали головного, але наче погодились: так, знаємо, про що йдеться.
Ввечері підїхали батьки. Тато був стомлений, але не сердитий. Мама принесла пиріг.
О, пожартував тато, глянувши на стіл. Тут можна футбольну команду нагодувати.
Це ваш син допомагав! всміхнулась Катерина.
Та невже? здивувався тато. Молодець.
Ну не розвалився ж, буркнув Сашко.
Посідали за стіл. Спочатку було скуто. Кожен підбирав слова. Але з їжею розмова потекла сама: згадували смішні історії, дитинство мами, тато розповідав про жарт на роботі. Бабуся сміялась, інколи прикриваючи посмішку долонею.
Сашко дивився на них, думаючи про листа. Здавалось, між словами й посмішками йде ще одна розмова, справжня про те, щоб чути одне одного.
Мама, наливаючи чай, сказала раптом:
Мамо, прости, що ми так рідко до тебе. Я ми клопоту повно.
Все розумію, тихо відповіла бабуся. У вас своє життя, я не в образі.
Сашкові стало боляче: розумів, що бабуся таки ображається, хоч і не признається. Але в її словах не докір, а мякість.
Все одно неочікувано втрутився він. Можна ж і так. Як сьогодні.
Дорослі здивувались. Мати кивнула:
Будемо старатися. Давай й надалі так.
Далі розмовляли про вступ, репетиторів, школи. Бабуся не все розуміла, але не відставала.
Коли збирались, у коридорі знову затісно: куртки, перчатки, напиши, зателефонуй. Бабуся провела до дверей, лишилась сама.
Сашко повернувся, став біля столу, де лежала ручка та блокнот. Листа вже не було у кишені худі, акуратно складений. Він вирішив, що не повертатиме. Там було занадто багато важливого. Він просто тихо сказав бабусі:
Ба, якщо ти щось хочеш… щоб ми інакше Ти скажи. Просто скажи нам, а не щось комусь писати.
Вона глянула уважно, у погляді подив, а потім тепло.
Добре, сказала. Якщо захочу, скажу.
Він кивнув, пішов. Двері зачинились.
Катерина залишилась у тиші. Пройшла на кухню, сіла на табурет. На скатертині крихти, в повітрі запах чаю й мяса. Вона провела рукою по столу й відчула в грудях щось тихе, не щастя, не радість легкість, ніби в кімнаті відчинили фортку й пустили свіже повітря. Конфлікти не зникли, вона знала: дочка із зятем і далі сваритимуться, а Сашко матиме свої таємниці. Але сьогодні вони наче трохи ближче підсунулись одне до одного.
Лист із проханням до Миколая Їй уже не так важливо, де він. Чи у сумці, чи загубився десь. Щось змінилося без усіляких диво.
Вона підійшла до вікна. У дворі під ліхтарем ліпили сніговика троє малюків, один у червоній шапці голосно реготав, і її сміх пробивався до третього поверху.
Катерина торкнулась лоба до холодного скла й всміхнулась невидимо, тільки собі, відповідаючи на далеко зрозумілий знак.
А в кишені Сашкового худі лист лежав складений. Іноді він перечитував кілька рядків і прибирав назад, не як прохання до святого, а як нагадування про те, чого насправді хоче той, хто варить тобі суп і чекає дзвінка.
Він так і не розказав про листа. Але коли наступного разу на мамину втому почув: Я не поїду, він відповів:
Я тоді сам заїду до бабусі.
І поїхав. Не на свято, не з нагоди. Просто так. Це було не диво. Це був ще один крихітний крок назустріч тому миру, про який хтось написав у клітинчатому блокноті.
Коли Катерина відчинила йому двері, здивувалась, але не запитала нічого зайвого. Лише мовила:
Проходь, Сашусю. Я вже чайник поставила.
І цього було досить. В кімнаті знову ставало трохи тепліше.
