Лист, що не дійшов
Колись, давніше, коли зими ще були сніжними, а вечори глухими, бабуся довго сиділа біля вікна свого скромного львівського помешкання. За вікном вже рано темніло, ліхтар перед підїздом мляво мигав, то загоряючись, то згасаючи, наче йому кортіло спати. По снігу вели невеличкі стежки від собаки сусідки пані Олекси та поодиноких мешканців, які поспішали додому з роботи чи з ринку. Десь у далечині шкреблася по снігу старенька двірничка Марія, а коли вона заспокоювалась, все знову завмирало.
На підвіконні лежали окуляри в тоненькій оправі і старий розбитий телефон на кнопках. Коли у сімейну вайбер-групу приходили фотографії або голосові, телефон легко гудів, але сьогодні мовчав. У квартирі панувала тиша. Годинник на стіні голосніше, ніж хотілось би, відбивав секунди.
Баба підвелась, пішла до кухні, ввімкнула світло. Лампочка, затулена від часу пилюкою, залляла стіл тьмяно-жовтим колом. На столі стояла миска із остиглими варениками, прикрита тарілкою. Вдень вона наварила їх про всяк випадок раптом хтось зайде, з Сихова чи з Галицького району. Ніхто не зайшов.
Вона сіла за стіл, взяла вилкою вареник, відкусила, але одразу відклала. Тісто за день стало гумовим. Їсти ще можна, але радості з того мало. Баба налила чай із побитого емальованого чайника у скляний гранчак і мимоволі зітхнула, а зітхання вийшло таким важким, ніби серце відклалось поруч на табурет.
Що я нию? подумала вона. Живі всі, слава Богу. Дах над головою маю. А все одно якось важко
І в думках виринали уривки недавніх розмов. Голос доньки, натягнутий, як нитка:
Мамо, я вже не витримую з ним, він знову
І голос зятя, трохи зневажливий:
Жалкується, так? Скажи їй, що життя це не забаганки.
А онук, Тарасик, кидав у слухавку коротке ага на всі її питаня. Колись міг годинами розповідати про шкільні справи й друзів. Зріс, звісно, але щось у тому ага боліло найбільше.
Вони не сварилися гучно при ній, не грюкали дверима. Але між ними стояла якась невидима стіна. Дрібні уколки, недомовки, образи, які ніхто не хоче визнавати. А вона то до доньки, то до зятя, тільки б не сказати зайвого. І іноді здавалося, що це вона винна, що десь трохи не так виховала, не так підказала, не так вчасно промовчала.
Вона зробила ковток чаю, зморщилася обпеклась і раптом згадала, як колись, коли Тарасик був малий, вони разом писали листа Святому Миколаю. Він кривенькими літерами виводив: Принеси, будь ласка, конструктор і щоб мама з татом не сварились. Тоді вона лише сміялась, гладила його по голівці й казала, що Миколай все почує.
Тепер їй стало соромно від тієї давньої радості, ніби вона тоді обдурила малого. Мама з татом так і не перестали сперечатись лише стали робити це тихіше.
Вона відсунула склянку, протерла стіл серветкою, хоч і так було чисто. Потім пішла до кімнати, увімкнула настільну лампу. Світло впало на старий письмовий стіл, за яким вона майже не писала від руки: все більше в телефоні повідомлення та смайлики. Але у склянці серед олівців лежала ручка, поруч зошит у клітинку.
Вона глянула на них і раптом подумала: А що як
Думка ця була дитяча, наївна, але від неї стало трохи тепліше. Написати листа. Справжнього, на папері. Не заради подарунка. Просто попросити. Не у людей в кожного свої рахунки, а у когось, хто нікому нічого не винен.
Баба всміхнулась сама собі. Зїхала з глузду, подумала, старій захотілось писати казковому дідусю. Але рука вже тяглася до зошита.
Вона обережно поправила окуляри на носі, взяла ручку, перегорнула сторінку зі старими нотатками й написала на чистій: Дорогий Святий Миколай.
Рука тремтіла. Було соромно, ніби хтось підглядає через плече. В кімнаті було порожньо. Ну і хай, шепнула вона собі й продовжила:
Я знаю, Ти зазвичай відповідаєш дітям, а я вже стара. Не буду просити шуб чи телевізорів маю все, що треба. Прошу лишень одне: зроби, якщо можеш, щоб у нашій сімї був мир.
Щоб донька з зятем не сварилися, щоб онук не мовчав, як чужий. Щоб могли разом сісти до столу й не боятись, що хтось когось образить. Розумію, люди самі винні, і Ти до цього ні до чого. Але, може, зможеш хоч трішки допомогти. Я, мабуть, не маю права про це просити, але прошу. Як зможеш зроби так, щоб ми чули один одного.
З повагою, твоя Ганна.
Вона перечитала, і слова здалися наївними та кривими, мов дитячі малюнки. Не стала виправляти. Полегшало, ніби виговорила щось не в порожнечу.
Вона склала листа навпіл, потім ще раз. Посиділа з ним у руках, не знаючи, що далі. Куди його? Викинути у вікно? Кинути до поштової скриньки? Смішно.
Вона пішла до коридору, взяла сумку. Згадала, що завтра мала йти на пошту й до Ощадбанку заплатити за комуналку. Занесу, кину в скриньку для листів Миколаю, вирішила вона. Тепер скрізь такі ставлять. Не одна я.
Лист поклала в кишеньку поряд з паспортом і квитанціями, вимкнула світло й полягла. Годинник цокав, вона довго не могла заснути, слухаючи тишу.
Вранці вийшла раніше, аби все встигнути до обіду. Надворі було слизько, сніг хрустів під ногами. Біля підїзду сусідка з Міськом малим рудим песиком кивнула, поцікавилась здоровям. Перемовилися кількома словами, і бабуся пішла далі, стискаючи ремінець сумки.
У поштовому відділенні було багатолюдно. Черга до віконця усі зі сплатою рахунків. Вона дістала квитанції, листа. Скриньки для листів Святому Миколаю там не знайшла, лише рядок звичайних синіх ящиків на стіні та вітрина з листівками.
Розгубилась. От і придумала собі. Можна було б у смітник, але не піднімається рука. Сховала листа назад у кишеньку, заплатила за комуналку, вийшла на вулицю.
Поблизу біля ятки з прикрасами висіла картонна коробка: Листи Святому Миколаю, але продавчиня саме вже знімала її.
Закінчилось вже, звернулася до Ганни, зауваживши її погляд. Вчора останній день був, тепер не встигнемо передати.
Ганна кивнула, подякувала і рушила додому. Лист так і залишився у сумці, як маленький теплий клубочок.
Вдома роззулась, повісила пальто, сумку поставила на табурет. Телефон коротко вібрував у кишені. Повідомлення від доньки: Мамо, ми в суботу заскочимо до тебе, добре? Тарасик щось хотів по історії каже, в тебе книжки хороші.
Всередині щось стиснулося і одразу відпустило. Значить, приїдуть. Значить, не все так погано. Відповіла: Звісно, чекаю, і пішла варити бульйон. Лист залишився в сумці, на табуреті.
У суботу під вечір почувся тупіт у підїзді, хлопнула двері. Ганна визирнула знайомі силуети: донька з пакетом, зять із коробкою, Тарасик з рюкзаком. Він вже майже виріс, плечистий у темній куртці, з волоссям із-під шапки.
Ба, привіт! сказав, ніяково нахиляючись до її щоки.
Заходьте, заходьте, заговорила вона, відступаючи. Роззувайтесь, тапочки вам приготувала.
У коридорі стало гамірно. Тягнуло вулицею, снігом, солодким випічкою. Зять бурчав, що у підїзді знову не прибрано, Тарасик, мовчки, ставав у кутку, роззуваючись.
Мамо, ми ненадовго, стримано сказала донька. Завтра до мами його маємо їхати, ти ж памятаєш.
Памятаю, кивнула Ганна. Проходьте в кухню, я суп зварила.
Розсілися ніяково. Зять біля вікна, донька поруч, Тарасик навпроти Ганни. Їли суп, ложки дзенькали об тарілки. Потім розмова почала обережно котитися: про роботу, про маршрутки, ціни. Слова рівні під ними тихий струмінь напруження.
Тарасе, ти ж щось хотів про школу, нагадала мама.
А, так, ніби прокинувся він. Ба, є щось по історії, по війні? Вчитель сказав можна щось додаткове.
Є, сину, зраділа Ганна. Я з молодості зібрала. Ходімо покажу.
Вдвох пішли в кімнату. Ганна ввімкнула лампу, полізла до верхньої полиці там книги в потертих палітурках.
Он та, подивися, подала одну, читається легко. Я сама колись любила.
Він глянув, перегорнув кілька сторінок.
Дякую, ба.
Вони трохи поговорили про школу, про вчителя, який, за словами Тараса, нічого, але іноді перебільшує. Ганна слухала, кивала їй було добре вже від того, що він розповідає.
У двері зазирнула донька:
Тарасе, ми за півгодини їдемо, готуйся.
Добре, і він поклав книжку в рюкзак.
Коли вони йшли, в коридорі знову стало тісно. Пакети, куртки, слова подзвониш, не забудь, передзвоню. Ганна провела їх до дверей і залишилась на порозі, поки ліфт не поїхав.
Тиша охопила її одразу. Вона стала прибирати зі столу; на табуреті стояла її сумка. Вона машинально полізла до кишеньки лист. Хотіла було його дістати й порвати, та сховала ще глибше.
Вона не знала, що у коридорі, коли вона шукала книжку, Тарас, знімаючи рюкзак, зачепив ногою сумку. З кишеньки визирнув кутик білого аркуша. Тарас інстинктивно поправив, побачив написане: Дорогий Святий Миколай і завмер.
Не витяг тоді листа дорослі були поряд, носилося навкруги. Але ця надпис лишилася йому в памяті, мов спалах.
Вдома, витягуючи книжку, згадав про лист. Думка, що бабуся, доросла людина, пише Святому Миколаю, спершу була забавною, потім дивною, а згодом гіркою.
Наступного дня їхали з батьками до інших родичів: салати, розмови, Тарас крутився у телефоні, а білий аркуш весь час згадувався у голові.
Через пару днів, повертаючись зі школи, написав бабусі: Ба, я до тебе заїду, добре? Ще щось по історії треба. Відповіла швидко: Звісно, приїжджай.
Зайшов з рюкзаком, у навушниках. В підїзді пахло вареною капустою. Двері відчинились майже одразу.
Проходь, Тарасику, роздягайся, сказала бабуся. Я тобі налисників щойно напекла.
Він зняв куртку, поклав рюкзак на табурет з сумкою. Сумка була трохи відкрита, з кишеньки виднівся білий кутик, й у Тараса защемило всередині.
Поки бабуся перекладала налисники, він непомітно присів, ніби завязувати шнурівку, й витяг папірець. Серце калатало знав, що чинить не зовсім чесно, але не зміг зупинитись.
Запхав листа у кишеню худі й пішов на кухню.
О, налисники! Супер.
Їли, розмовляли про уроки, погоду, канікули. Бабуся питала не змерз чи, не порвалися де черевики, він віджартовувався.
Потім показав, що читає книжку, і пішов не пізніше, ніж завжди.
Вдома, зачинившись у кімнаті, дістав листа, сів на ліжку. Папір трохи зімятий, почерк рівний. Почав читати. Спершу було соромно, ніби підслуховуєш щось чуже. Потім ще більше на рядку: щоб онук не мовчав, як чужий.
Зупинився, перечитав. В горлі зібрався клубок. Згадав, як останнім часом відмахувався, відповідав коротко. Не тому, що не любив завжди кудись поспішати, не той настрій. А вона
Дочитав до кінця. Про мир, про один стіл, про те, щоб чутися. Трохи млосно стало від жалю. Хотілося поїхати, обійняти бабусю, запевнити, що все ще буде добре. І соромно стало за таку пафосність.
Лист лежав білим пятном на темній ковдрі.
І що далі? думав він. Сказати батькам? Будуть кепкувати навіщо бабуся таке пише. Можна повернути листа, зробивши вигляд, що знайшов, але тоді їй буде прикро.
Вночі довго крутився, лист лежав у шухляді, не давав спокою.
Наступного дня розповів другові у школі. Той сміявся: Моя баба й в пенсію не вірить.
Не смішно, буркнув Тарас.
Друг змінив тему. Гнітило відчуття, що він один із цим листом.
Ввечері набрав бабусин номер, але скинув. Переглянув родинний чат: фото салату, анекдот про маршрутку, запрошення на корпоратив. Все буденне, жодних листів.
Написав: Мамо, а давай Новий рік в Ганни відзначимо? і стер. Уявив реакцію: Ми ж у батька домовились, спір, образа.
Витяг лист, перечитав знов те саме, зайвий. Тут прийшла проста думка: не на Новий рік просто разом вечеря, без нагоди.
Підійшов до матері:
Мамо, а може… ну, всі разом до бабусі? Повечеряти сімєю. Я допоможу щось приготувати.
Вона усміхнулася: Ти? Це цікаво. Але часу нема тато з роботи пізно, в мене звіт.
Можна у вихідні, вперто. Як сьогодні.
Вона задумалась: Ладно, поговорю з батьком. Обіцяти не можу.
Тарас почервонів, але на душі стало легше перший крок.
Увечері почув мама батькові: Він сам просить. Може, сходімо?
Знову про пенсії слухати? буркнув той. Може.
Їй там самій, ледь чутно мати. Та й Тарасові не все одно.
У суботу зїздимо, добре, погоджувався він.
Наступного дня Тарас подзвонив бабусі:
Ба, ми… у суботу всі прийдемо. Я раніше приїду допоможу з готуванням.
Коротка пауза.
Звісно, приїжджай, трохи здивовано відказала вона. Чого готуватимемо?
Та все, що скажеш. Я можу салат порізати. Чи картоплю.
От і навчимо, легко сміється вона.
У суботу прибіг з двома пакетами продуктів.
Ой, всміхається Ганна, ти що, полк годувати надумав?
Нормально, відмахується Тарас.
Разом чистили картоплю, різали помідори. Баба час від часу: Пальці бережи, поріжешся. Тарас відбивається, але слухає.
Кухня пахла смаженим мясом і цибулею, у радіо хрипко грала Веснянка. За вікном швидко темніло.
Ба, а ти… віриш у Святого Миколая? несподівано спитав він.
Вона аж здригнулась: А тобі навіщо?
Та, в школі сперечалися.
В дитинстві вірила… А тепер не знаю. Може, він і є, не такий, як на малюнку. Повернулася до сковороди, щоб не бачити його очей.
Смішно, якби був, пробує не розкритися Тарас.
Ще трохи помовчали. Але ніби щось зрушилось про лист вже не треба було говорити вголос.
Увечері прийшли батьки. Отець змучений, але не похмурий. Мати принесла яблучний пиріг.
Еге ж, батько, дивлячись на стіл: Тут і справді півроти нагодувати.
Син допомагав, Ганна хитає головою.
Сіли. Спершу всі стримані, слова підбирають. Проте їжа робить своє. Розмова ллється згадують дитячі пригоди, смішне з роботи. Усміхаються, навіть зять.
Мати, наливаючи чай, зізналася:
Мамо, вибач, що так рідко буваємо. Все немає часу.
Ганна тихо: Я розумію. У вас свої дороги. Я не ображаюсь.
Та можна ж іноді, раптом каже Тарас. Не тільки у свято.
Всі повернулися до нього.
Як от сьогодні, додає.
То й буде так, мати вперше без підюжки. Постараємось.
Ще обговорили навчання Тараса, репетиторів. Ганна не всі терміни схоплює, але не відстає.
Коли збиралися додому, знову вхідний затісний. Мати обіцяє наступного разу теж так зібратися.
Я тільки рада, сміється Ганна.
Тарас затримався, підійшов до столу з блокнотом. Лист у нього вирішив не повертати. Там сказано забагато для того, щоб знову покласти його бабусі в сумку.
Ба, якщо… ну… щось треба, що хочеш по-іншому просто скажи нам. Не треба казкових листів.
Вона вдивилась уважно, потеплішала в погляді.
Домовились, скажу.
Він мовчки кивнув і пішов.
Ганна лишилась у тиші. Пройшла на кухню, сіла. На столі крихти від пирога, запах смаженого мяса. Провела рукою по скатертині.
В душі було щось незрозуміле: наче у квартиру впустили свіже повітря. Сварки й недомовки не зникли, і попереду буде все по-різному. Але сьогодні за тим столом вони стали трохи ближчими.
Про лист вона вже майже не думала. Може, загубила, може, тримає онук. Виявилось, це не так важливо.
Вона глянула у вікно. На подвірї сипав сніг, під ліхтарем грались діти. Один малий у червоній шапці сміявся так дзвінко, що його було чути аж до третього поверху.
Ганна притиснулась чолом до холодного скла і всміхнулась ледь-ледь, мало не помітно. Як відповідає хтось далекий, але зрозумілий.
А в кишені Тарасової куртки, у їх передпокої, лежав акуратно складений лист. Іноді він діставав його, прочитував кілька рядків і ховав назад. Не як прохання до Святого Миколая, а як нагадування про те, чого насправді хоче людина, яка варить для тебе борщ і чекає дзвінка.
Він вже не розповідав нікому про той лист. Але коли мати наступного разу сказала, що втомилась і не поїде до бабусі, Тарас відповів спокійно:
Я сам тоді до неї заїду.
І їхав. Не з приводу, не на свято. Просто так. Це не було дивом. Просто ще один крок до того миру, про який колись хтось написав на аркуші в клітинку.
Ганна, відчиняючи двері, дивувалася, але не питала. Просто казала:
Проходь, Тарасику. Я вже чайник поставила.
І цього ставало, щоб у домі знову стало трохи тепліше.
