Лист, що не дійшов
Бабуся довго сиділа біля вікна, хоч особливо дивитися було нікуди. У дворі швидко темніло, під вікном ліхтар то спалахував, то згасав, наче йому лінь було світити. На снігу виднілись поодинокі сліди собак і людей. Десь у кутку дірявою лопатою шкребла прибиральниця, і знову все замовкало.
На підвіконні лежали окуляри в тонкій оправі та старенький телефон з тріснутою плівкою. Телефон іноді коротко дрижав, коли у сімейному чаті зявлялися світлини або голосові. Але сьогодні він мовчав. У квартирі панувала тиша. Годинник на стіні відбивав секунди гучніше, ніж хотілось би.
Вона підвелась, пішла на кухню і увімкнула світло. Лампочка під стелею розлила тьмяно-жовтий круг. На столі стояла миска з охололими варениками, прикрита тарілкою. Вона зварила їх вдень, про всяк випадок, раптом хтось зайде. Ніхто не зайшов.
Сіла до столу, взяла вареник, надкусила і відразу поклала. Тісто за день стало гумовим. Зїсти можна, але радості вже ніякої. Налила собі чаю з давнього емальованого чайника, послухала, як вода ллється у склянку, і раптом зітхнула голосно, несподівано навіть для себе.
Зітхання вийшло важким, ніби щось з грудей вирвалось і всілось поруч.
“Жаліюся, а навіщо?” подумала вона. “Усі живі, слава Богу. Дах над головою є. А все одно”
Та у памяті виринали уривки недавніх розмов. Голос доньки, напружений, як струна:
Мамо, я так більше не можу. Він знову
І голос зятя, трохи з іронією:
Вона тобі знову жаліється? Передай їй: життя не казка за її бажанням.
І онук, Сашко, кидає коротке “ага” у слухавку, коли вона питає, як справи. Саме це “ага” болить найбільше. Раніше він міг годинами розповідати про школу, друзів. Зараз виріс, звичайно. Але все ж
Вони не сварилися при ній, не грюкали дверима. Але між словами стояла якась невидима стіна. Колючки, недомовленість, образи, яких ніхто не визнає. І вона між двома берегами, то до доньки, то до зятя, старається не сказати зайвого. Іноді їй здавалося, що то вона винна десь не так виховала, не порадила, надто промовчала.
Вона зробила ковток чаю, морщилась, бо обпеклась, і раптом згадала, як колись, коли Сашко був зовсім маленький, вони разом писали листа Святому Миколаю. Він виводив нерівними літерами: “Принеси, будь ласка, конструктор і щоб мама з татом не сварилися”. Вона тоді сміялась, гладила його по голові й казала, що Миколай усе почує.
Тепер стало соромно від тої згадки, ніби обманула дитину. Мама з татом так і не перестали сваритись. Тільки навчилися робити це тихіше.
Вона відсунула склянку, протерла стіл серветкою і так чисто, але хай буде ще чистіше. Потім пішла у кімнату, ввімкнула настільну лампу. Світло впало на старий письмовий стіл, за яким вона вже майже не писала від руки. Все більше у телефоні: повідомлення, смайлики, голосові. Але ручка лежала у стакані разом з олівцями, поруч лежав зошит у клітинку.
Постояла, глянувши на це все, і раптом подумала: “А якщо”
Думка була наївна, дитяча, але стало трішки тепліше на душі. Написати листа. Справжнього. Не ради подарунка просто попросити. Не в людей, у яких завжди якісь претензії, а у когось, хто нікому нічого не винен.
Вона всміхнулась сама собі. Дідько, старенька, з глузду зїхала пише листа до Святого Миколая. Але рука вже потягнулась до зошита.
Сіла, поправила окуляри, взяла ручку. На першій сторінці були якісь старі записи, перегорнула аркуш, знайшла нову сторінку. Трохи поміркувала, а тоді вивела: “Дорогий Святий Миколаю”.
Рука здригнулась. Соромно стало, ніби хтось заглядає через плече. Озирнулася на порожню кімнату, на заправлене ліжко, на шафу із щільно закритими дверцятами. Нікого.
Ну й добре, сказала вона собі пошепки і продовжила:
“Я знаю, ти для дітей, а я вже стара. Я не буду в тебе просити шубу, телевізор, чи щось матеріальне. Все, що маю, мені досить. Хочу попросити тільки одного: хай буде мир у моїй родині.
Хай донька з зятем не сваряться, хай онук не мовчить, наче чужий. Щоб могли всі разом сидіти за одним столом і не боятись сказати щось не так. Розумію, що всі ми самі винні, що ти тут ні до чого. Але, може, можеш трохи допомогти. Якщо можна, зроби так, аби ми почали чути один одного.
З повагою, бабуся Ганна”.
Вона перечитала написане. Слова здалися їй наївними, дитячими, як малюнки зошиті першокласника. Але викреслювати не стала. На душі стало легше, ніби виговорила щось не у порожнечу.
Папір шерехкотів під пальцями. Вона акуратно склала листа вдвоє, потім ще раз. Посиділа з ним у руках, не знаючи що далі? Куди його? У вікно викинути? До поштової скриньки? Смішно.
Підвелась, пішла в коридор по сумку. Згадала, що завтра збиралася до магазину й на пошту сплатити комуналку. “Ну й кину туди ж, у скриньку для листів Миколі, вирішила вона. Тепер у кожному відділенні такі ставлять.” Стало не так ніяково. Значить, не вона одна.
Поклала листа у кишеню сумки, поруч із паспортом й квитанціями, вимкнула світло. Квартира наповнилась тихим цоканням годинника. Вона лягла, довго крутилась у ліжку, прислухаючись до тиші, аж поки не заснула.
Вранці вийшла з дому раніше, ніж зазвичай, щоб все встигнути до обіду. Надворі було слизько, під ногами скрипів сніг. Біля підїзду стояла сусідка з песиком, кивнула, поцікавилась здоровям. Перемовились кількома словами, і Ганна рушила далі, міцно стискаючи ремінець сумки.
На пошті було людно, черга повільно рушила до «віконечка», де приймають платежі. Ганна стала в кінець, дістала рахунки й складеного листа. Скриньки для листів Миколі у відділенні не виявилось лише сині традиційні поштові скриньки та прилавок з конвертами й марками.
Вона розгубилась. “Он вляпалась вигадала собі. Можна було б просто кинуть у смітник, промайнуло. Але рука не повернулась.” Вклала знов до кишені, розплатилася за комуналку, вийшла на вулицю.
Біля відділення стояв кіоск з іграшками і гірляндами. На ньому висіла картонна коробка з надписом: “Листи Миколі”. Але коробка була порожня, продавчиня якраз знімала з неї скотч.
Уже все, кинула вона Ганні, помітивши погляд. Вчора був останній день. Тепер вже пізно.
Ганна кивнула, хоч не спішила ніде. Подякувала сама не знала, за що, і попрямувала додому. Лист так і залишився у сумці, маленьким теплим клубочком, про який прикро памятати і неможливо викинути.
Вдома роззулась, повісила пальто, поставила сумку на стілець. Телефон у кишені пальта невдовзі коротко завібрував. Дістає смс від доньки.
“Мамо, привіт. Ми до тебе на вихідних заїдемо, добре? Сашко щось про школу питав, каже, у тебе книжки старі є.”
Відчула, як всередині щось стиснулось і одразу відпустило. Значить, приїдуть. Все не так погано. Набрала відповідь: “Звісно, приїжджайте. Чекаю вас.”
Потім пішла на кухню, розклала продукти, поставила варити бульйон. Лист так і залишився в кишені сумки на стільці.
У суботу ввечері в підїзді загриміли кроки, ляснула двері. Ганна визирнула в вічко знайомі фігури. Донька з пакетом, зять з коробкою, Сашко з рюкзаком на одному плечі. Виріс уже худий, високий, волосся стирчить з-під шапки.
Ба, привіт, сказав він, ніяково нахиляючись поцілувати її в щоку.
Заходьте, мийте руки, тапочки біля порогу, заметушилась Ганна.
У коридорі відразу стало людно, гамірно. Пахло вулицею, снігом, чимось солодким з пакета. Зять бурчав про невидраний підїзд, Сашко мовчки скидав кросівки, зачіпаючи гачок рюкзаком.
Мамо, ми ненадовго, промовила донька, ставлячи пакет. Завтра до свекрів, ти памятаєш?
Памятаю, зітхнула Ганна. Йдіть на кухню, суп зварила.
На кухні всі сіли якось криво. Зять біля вікна, донька поряд, Сашко навпроти Ганни. Розливали суп мовчки, лише ложки дзенькали об тарілки. Потім розмова завелася сама собою: робота, затори, ціни. Слова йшли рівно, але під ними відчувалась напруга, як течія під кригою.
Сашко, ти питав про книжки, нагадала донька.
А, так, ніби прокинувся Сашко. Ба, щось по історії, по війнах є? Вчитель сказав, можна щось додатково подивитися.
Є, зраділа Ганна. У мене на полиці ціла серія. Пішли, покажу.
Вдвох вони пішли у кімнату. Ганна увімкнула настільну лампу, потягнулась до верхньої полички шафи за потертою книгою.
Ось ця, дала йому. Тут про окупацію, тут про визвольний рух Що саме треба?
Не знаю. Щоб цікаво.
Вона глянула на нього. Все ще той маленький хлопчик, який сидів був у неї на колінах і ставив нескінченні питання.
Візьми оцю, простягнула йому томик із побляклою обкладинкою. Тут гарно написано.
Дякую, бабусю.
Ще трохи поговорили про школу. Сашко ділився враженнями про вчителя історії “ніби нормальний, але трохи скучний”. Ганна слухала, розпитувала. Їй було добре, що він розмовляє.
У коридор вскочила донька:
Сашко, ми за півгодини виїжджаємо, одягайся.
Добре, заховав книгу в рюкзак і пішов у коридор.
Коли йшли, знов тісно, «подзвони», «не забудь», «передай». Ганна проводила до дверей, постояла, поки ліфт не зник, повернулась у квартиру.
Тиша наповнила кімнату. Вона прибирала із стола, на стільці стояла її сумка, з листом у кишені. Механічно намацала папірець і на мить захотіла його порвати, але тільки сховала глибше.
Вона не знала, що Сашко, знімаючи рюкзак у коридорі, випадково зачепив її сумку, білий куточок листа визирнув із кишені. Він машинально притулив, глянув на напис “Дорогий Святий Миколаю” і завмер.
Він тоді не став діставати листа дорослі кружляли поруч, усі поспішали. Але цей підпис вкарбувався у памяті.
Вдома, розклавши свої речі, Він згадав про цей лист: бабуся, доросла людина, пише Святому Миколаю. І спочатку це здалося кумедним, потім дивним, а потім чомусь стало тужно.
Через кілька днів, повертаючись із ліцею, він написав бабусі: «Ба, я забіжу до тебе, добре? Ще декілька питань по історії». Вона відповіла майже відразу: «Звісно, заїжджай».
Він прийшов після уроків, з рюкзаком, у навушниках. У підїзді пахло тушеною капустою і милом. Двері відчинились майже відразу, ніби вона чекала під дзвінок.
Заходь, Сашко, знімай куртку. Я якраз млинців напекла, зітхнула Ганна, відступаючи у коридор.
Він зняв куртку, поставив рюкзак на той самий стілець із сумкою. З кишені сумки знов виглядав білий куточок. Щось стиснулося в грудях.
Поки бабуся метушилася на кухні, він тихцем присів, нібито поправити шнурок, витягнув листа. Серце прискорилося. Розумів, що робить не дуже гарно але зупинити себе не зміг.
Запхав листа до кишені худі, піднявся і пішов на кухню.
О, млинці, сказав він звичайним тоном. Люблю.
Вони їли, говорили про навчання, про погоду, про те, що скоро канікули. Бабуся час від часу питала, чи не холодно, чи не порвалися десь черевики. Він віджартовувався.
Потім вони трохи посиділи над книжкою, і він пішов додому.
Вдома, у своїй кімнаті, нарешті розгорнув листа. Поклав на коліна. Папір був трохи помятий, куточки загнуті. Акуратний почерк із завитками.
Почав читати. Спочатку було ніяково ніби підслухуєш чуже. Потім стало ще більш прикро, коли дочитав до: “щоб онук не мовчав, як чужий”.
Зупинився, перечитав рядок. Щось защеміло у горлі. Згадав, як останнім часом відповідав бабусі коротко, відмахувався, коли вона телефонувала. Не тому, що не любив просто не було сил, настрою чи часу. А вона переживає
Дочитав листа до кінця. Про мир у сімї, про один стіл, про те, щоб слухали одне одного. І раптом відчув наплив жалю до бабусі, хотілося поїхати, обійняти, сказати, що все буде гаразд. Та стало соромно за свою емоційність.
Впав на спину, втупився у стелю. Аркуш світився на темному покривалі.
І що тепер? Розказати мамі? Татові? Вони ж скажуть: “Що за дурниці, навіщо вона таке писала?”, або ще гірше посваряться. Повернути листа бабусі, вдавати, що випадково знайшов? Вона зрозуміє, що він читав їй буде ніяково, і йому теж.
Перевернувся на бік. В голові крутилися уламки фраз з листа. “Щоб онук не мовчав, як чужий”, “щоб разом сидіти за столом”. Не як прохання до казкового діда, а як звернення до нього самого.
Ввечері за вечерею кілька разів збирався почати: “Мамо, а баба” і не отримував нагоди. То батько спитає про оцінки, то мати згадає про начальницю. Зрештою замовк, доїв макарони, не піднімав очей.
Вночі довго крутився. Аркуш тримав у шухляді столу, акуратно складений. Усвідомлення, що він там, не давало спокою.
Наступного дня на перерві розповів товаришу, що знайшов у бабусі листа до Святого Миколая. Той спочатку розśміявся:
Ой, у мене дід в Миколая тільки в пенсію вірить!
Це не смішно! вирвалось у Сашка несподівано різко.
Той знизав плечима, змінив тему. А Сашко відчув себе ще більш самотнім у своїй дивній таємниці.
Ввечері набрав бабусин номер, але скинув, не дочекавшись гудка. Відкрив сімейний чат переглянув свіжі повідомлення. Фото салату, жарт про затори, запрошення на корпоратив. Все поверхневе, безпечне, жодних листів.
Вже подумав написати: “Мамо, а святкуємо Новий рік у бабусі Ганни?”, але стер. Уява намалювала відповідь: “Ти що, ми ж домовились із батьковими!” і суперечку.
Він дістав листа, розгорнув ще раз. В очі кинувся рядок про спільний стіл. І тоді у нього народилась ідея така, що стало водночас лячно й трохи смішно.
Не на Новий рік, а просто вечеря, без нагоди.
Зайшов до мами, коли вона за ноутбуком. Стоїть у дверях:
Мамо, ану Давай до бабусі всі разом, ввечері. Ну так, сімейна вечеря.
Вона підняла очі, примружилась.
Ми й так ходимо.
Але не так. Не на півгодини, а справжня вечеря. Я допоможу приготувати.
Мама засміялася.
Ти допоможеш? Цікаво буде подивитися. Тільки часу нема тато пізно з роботи, у мене звіт.
Можна у суботу! Все одно вдома сидимо.
Вона зітхнула.
Саш, не знаю твій батько бурчить, йому відпочивати треба. Та й
Мамо, перебив він, їй одній там самотньо. Ну, разок.
Сам здивувався власній наполегливості. Мама подивилась уважніше.
Добре, кивнула. Я поговорю з ним. Але нічого не обіцяю.
Він вийшов з кімнати у вухах горіло. Маленька перемога попереду ще інша, із бабусею.
Увечері чув розмову батьків:
Сам попросив! казала мама. Уявляєш, ініціатива!
Що там робити? Знову про здоровя, про пенсію.
Їй самотньо, тихо мама. Та й Сашко, мабуть, переживає.
Затишшя, потім важкий зітх.
Добре. У суботу підемо.
Сашко відчув, що виграв маленьку битву. Але ще було попереду.
Наступного дня сам подзвонив бабусі:
Ба, привіт. Ми ну, всі прийдемо до тебе. Так, просто на вечерю. Я можу раніше підїхати і допомогти щось приготувати.
Пауза.
Звісно, Сашко, приїжджай. А що будемо готувати?
Як скажеш. Я можу салат порізати або картоплю.
Салат ще не різав? всміхнулась вона. Навчу.
У суботу завітав до неї вдень, з двома пакетами продуктів, які з мамою купили.
Ого! здивувалась Ганна. Це ми кого ціле село?
Та нормально! махнув він. Краще, щоб лишилось.
Разом чистили картоплю, шаткували овочі. Ганна стежила, як він тримає ніж, і час від часу поправляла:
Обережно, пальці не підставляй!
Та знаю! бурчав, але слухався.
На кухні пахло підсмаженим мясом і цибулею, радіо тихо гуділо у кутку. За вікном темнів двір.
Раптом Сашко запитав:
Ба а ти віриш у Святого Миколая?
Вона здригнулась, аж ложка дзенькнула об сковороду. Мить мовчала.
Звідки такі питання?
Та так. Просто у школі сперечались.
Вона вимкнула плиту, озирнулась.
У дитинстві вірила. Потім не знаю. Може, він і є, тільки по-іншому, ніж у казці. А що?
Та нічого, швидко відповів він. Було б круто, якби був.
Ще трохи мовчали. Вона повернулась до плити.
Він так і не сказав, що знає про листа. Але ця розмова щось змінила.
Увечері прийшли батьки. Тато трохи стомлений, але не похмурий. Мама принесла пиріг.
О, оцінив татко сервірування. Це тільки для нас?
Ваш син допомагав, весело кинула Ганна.
Справді? Ну ти даєш, Сашко!
Не зламався ж, відказав той.
Сіли до столу. Спочатку було трохи незручно. Кожен обирає слова. Але гаряче, домашнє і розмова налагодилася. Згадували кумедні історії, сміялись. Тато розповідав про своїх колег, мама розповіла, як одного разу загубилась у магазині. Ганна сміялась, прикриваючи рот рукою.
Сашко дивився і думав про лист. Здавалося, між словами йде інша розмова про те, щоб чути один одного.
Потім мама, наливаючи чай, зізналась:
Мамо, вибач, що ми рідко до тебе. Все спішимо.
Не як виправдання, а просто. Ганна опустила очі.
Я розумію. У вас своє життя. Я не ображаюся.
Сашко відчув укол знав, ображається. Але не давить.
Але ж бувати можна частіше, сказав він, сам здивувавшись. Не тільки на святах.
Батьки глянули на нього. Він зніяковів, але додав:
Отак, як сьогодні.
Тато кивнув:
Добре, синку.
Мама погодилась:
Будемо намагатися.
Говорили про майбутнє, про вступ, репетиторів. Ганна слухала, додавала поради у своїх старих словах.
Коли прощались, у передпокої знов тісно, пакети, шарфи “подзвони!”, “я потім перешлю”. Ганна проводила аж до дверей.
Сашко залишився. Підійшов до письмового столу. Письма вже не було він тримав його у кишені. Давно вирішив не повертати: там сказано занадто багато щирого.
Ба якщо щось хочеш, щоб ми робили інакше, ти скажи. Не треба ні до кого писати просто нам.
Вона подивилась уважно. У її погляді була подив, а потім мяка усмішка.
Добре. Якщо мені щось знадобиться, скажу.
Він кивнув і вийшов. Двері за ними зачинились.
Ганна лишилась у тиші. Вона пройшла на кухню, присіла. На столі тарілки, чашки, крихти пирога. Запах мяса та чаю. Вона провела долонею по скатертині.
В грудях дивне тепло. Не щастя і не ейфорія, а щось тихе, невловиме. Конфлікти не зникли вона розуміла, що донька з зятем ще не раз посперечаються, що у Сашка свої таємниці. Але за цим столом вони стали трішки ближчими одне до одного.
Вона згадала свого листа. Не знала, що з ним у сумці, загубився, знайшовся. І раптом зрозуміла: вже не так важливо.
Підійшла до вікна. Надворі, під ліхтарем, діти ліпили снігову бабу. Один малий у червоній шапці сміявся гучно, його голос долинав аж на третій поверх.
Ганна притислась чолом до скла і усміхнулась. Ледь-ледь, ледь помітно ніби вдячна за якийсь далекий, але зрозумілий знак.
А у кишені Сашкової куртки у їхній квартирі лежав складений аркуш. Іноді він діставав його, перечитував кілька рядків та знову ховав. Не як прохання до чудесного діда, а як нагадування про справжнє бажання того, хто варив йому суп і чекав дзвінка.
Він так нікому й не розповів про цей лист. Але коли наступного разу мама сказала, що втомилась і не поїде до бабусі, він спокійно відповів:
Я тоді сам поїду.
І поїхав. Не на свято, не зі справи просто так. Це було не диво. Просто ще один маленький крок до того самого миру, про який хтось колись написав у зошиті у клітинку.
Ганна, відчиняючи йому двері, здивувалась, але лиш усміхнулась:
Проходь, Сашко. Чай уже закипає.
І цього було досить, щоби у квартирі знову стало трохи тепліше.
—
Одна проста річ лишилася після цих днів якщо тобі важливо зберегти родину, шукати добрі слова і простягати крок на зустріч треба без чудес, просто самому. Саме такі маленькі кроки гріють серце, як чай у зимовий вечір.
