Чуже лист
— Перебирав тут старі речі, — сказав Іван Степанович, — і знайшов на горищі листа…
— А я пам’ятаю, як ти часто писав мамі листи, особливо на свята, — посміхнулася Оксана, розглядаючи нові зморшки на обличчі батька.
— Так, але цей не мій. Дивна адреса… Село Веселкове. Навіть марка ціла. Але ж у нас ніколи не було знайомих у тому Веселковому!
Іван Степанович почухав потилицю, намагаючись згадати, звідки в нього цей лист. Саме тому він і звернувся по допомогу до доньки. І не помилився.
— Тату, пам’ятаєш, ти розповідав, що коли я народилася, ти влаштувався на пошту? Може, звідти, якщо це можливо… Бо у Веселковому в нас і справді нікого нема, це я точно знаю.
— Гм… — Іван Степанович втупився в стіну, а за секунду підняв руки догори. — Оце я дурень! Точно. Я тоді ногу зламав, а потім і сумку поштову загубив. Ще й догару дістався — вісімсот гривень зарплати віддав.
— Оце так… То виходить, він листа не отримав? — зацікавилася Оксана.
— Хто — він? — Іван Степанович насупив брови.
— Ну, він — адресат.
— А, так це ж вона! — усміхнувся Іван Степанович. — Лист жінці призначався.
Батько з донькою замовкли. Кожен думав про своє: Іван Степанович згадував час роботи на пошті, один із найважчих у його житті, а Оксана гадала, що ж там написано. Вона навіть спробувала підсвітити конверт ліхтариком, але через товстий папір букв не було видно. І раптом Оксана перервала тишу:
— Може, віднесемо?
— Та куди вже? — миттєво відгукнувся Іван Степанович. — Там уже, напевно, нікого нема. Двадцять років минуло, всі вже або виїхали, або…
— А раптом? Давай спробуємо. Це ж так цікаво! Може, ти чиєсь життя змінив! — Оксана акуратно забрала конверт з рук батька. — Я тебе відвезу. Завтра зранку!
Ранкове Веселкове зустріло їх тишею та спокоєм. Оксана з батьком проїхали сорок кілометрів, перш ніж дістатися потрібного села. Літня подорож подарувала їм незабутні відчуття.
Вузькі вулички села були незнайомими, але сучасні вказівники допомагали орієнтуватися. Оксана, уважно дивлячись на назви вулиць, повільно вела машину. Іван Степанович біля неї з цікавістю оглядав місцевість.
— Ось він, будинок тридцять п’ять, — Оксана зупинилася біля акуратного дерев’яного паркану з різьбленою каліткою.
На стук вийшла жінка років шістдесяти, з добрими зморшками біля очей і сивиною в темному волоссі. Вона уважно подивилася на гостей, намагаючись зрозуміти, чи знайомі вони їй.
— Доброго дня! — голосно сказала Оксана. — Ми до вас із дуже дивною справою. Двадцять років тому цей лист мав дійти до вас, але помилково залишився у нас. Тепер ми знайшли його і вирішили повернути.
Жінка пильно подивилася на них, в її очах була насторога.
— Який лист? — запитала вона обережно.
Оксана дістала з сумки пожовклий конверт і прочитала:
— На ім’я Ганни Петрівни Шевченко.
— Так, Шевченко Ганна Петрівна — це я, — відповіла жінка. — Але я не пригадую, щоб чекала листа. Особливо двадцять років тому. Хто відправник?
Вона простягнула руку, щоб поглянути на конверт. Її очі швидко пробігли по рядках адреси, але ім’я відправника було їй незнайоме.
— Заходьте до хати, — швидко сказала Ганна, відступаючи від калітки. — Такі речі на порозі не обговорюють.
Іван Степанович і Оксана, переглянувшись, увійшли у двір. Там було чисто та затишно, ніби Ганна чекала гостей все життя.
За десять хвилин вони вже сиділи за невеликим столом. Ганна поставила чайник і чашки.
— Частуйтесь, — коротко сказала вона.
Сівши навпроти, Ганна відкрила маленький ножик і обережно піддГанна розгорнула лист, її руки здригнулися, а в очах блиснула іскра розуміння, бо в ньому були слова, що нарешті дали їй відповідь на питання, що турбувало її все життя.
