Лист перед приїздом — і ціна спокою
До тридцяти п’яти років Соломія вважала себе щасливою жінкою. Улюблений чоловік Ярослав, син Данило й донька Марія — небагата, але міцна родина. Все змінилося, коли Ярослава звільнили з заводу. Роботи в місті не знайшовся, тому він вирішив їхати на заробітки до Німеччини.
— Соломіє, знайшов роботу. Платять добре, — сказав він одного вечора.
— А як же ми? Ти там, а ми тут. Хіба це родина? — збентежилася вона.
— Це ненадовго. Переживемо. Як тільки стане на ноги — повернуся.
Але все пішло не так, як сподівалася Соломія. Ярослав повертався рідше, ставав похмурим і далеким. І одного разу, коли вона готувалася до його приїзду, зайшла за продуктами та знайшла у поштовій скриньці лист. Від нього.
Усміхнулася — подумала, що це слова кохання, ніжність. Лист прийшов у день його повернення. Поклала у сумку, а вдома — розкрила. І зомліла.
«Соломіє, пробач. Не насмілився сказати в очі. Полюбив іншу. Наш шлюб — помилка. Хочу розлучення. Дітям допомагатиму. Прощавай».
Перечитувала знову і знову, не вірячи. Сльози застилали очі. У цей момент у кімнату увійшов десятирічний Данило.
— Мамо, у тебе пече горіло. Що з тобою?
Схопилася, вимкнула плиту, розмахувала хусткою, щоб розігнати дим. Посміхалася сину, а в грудях боліло, ніби ніж у серце встромляли.
Через місяць вони розлучилися. Ярослав пішов назавжди. Гроші надсилав, але в їхній дім більше не повернувся. Через десять років Соломія дізналася, що він загинув у ДТП. А вона зосталася сама з двома дітьми і важким тягарем нав’язаних турбот.
Минали роки. Соломія не виходила заміж — не хотіла пускати чужого чоловіка до хати. Все її життя — діти. Данило виріс, одружився з Ганною. Вони оселилися у його кімнаті, а Соломія з Марією — у іншій. Народився онук Іванко. Але й Ганна, й Марія не поспішали покидати батьківський дім. Дім став тісним і тривозним.
Одного дня Марія заявила:
— Мамо, я вагітна. Ми з Тарасом трохи поживемо у тебе.
— Де? — скрикнула Соломія. — В одній кімнаті — Данило з дружиною та сином, в іншій — ми з тобою. Куди ще людей вести?
— У нас на кухні є диван. Ти ж не проти?
І Соломія переїхала на кухню. Перша ніч була пеклом. Потім стало лише гірше. Крики, сварки, конфлікти між сім’ями. Хто з’їв ковбасу, хто галасував уночі, хто у кого взяв зошит — усе перетворилося на привід для лайки.
Та раптом Соломія помітила округлілий живіт у Ганни.
— Ти вагітна?
— Так. У нас буде друга дитина.
— А як же житло?
— Значить, виганяєте?! — спалахнула Ганна.
— Та хто вас виганяє. Але вас вже четверо в одній кімнаті!
— Нехай твоя донька з’їжджає, у неї ж чоловік є! — відрізала Ганна.
— А в тебе ж теж є! — не витримала Соломія.
Вранці прийшов Данило:
— Мамо, ти Ганну образила. Нас виганяєш?
Марія, наче чекала сигналу, увійшла:
— А ти своєму чоловікові скажи, щоб вам хату знайшов!
— Знаєте що! — вибухнула Соломія. — Досить! Переїжджайте усі! І ти, Данило, з дружиною та дітьми. І ти, Маріє, зі своїм Тарасом. Я більше не можу! Набридло. Ви перетворили мій дім на базар, ви не поважаєте ні мене, ні одне одного. Все, достатньо. Геть із мого дому!
Сказала це твердо, голосно і без вагань. Навіть сама здивувалася своїй рішучості. Але назад не хотілося. А вже й на хвилинку.
Через три дні вони виїхали. Було багато слів: «Більше не побачиш онуків», «Не спілкуватимемося». Соломія мовчала.
А вечеріла на кухні — самотня. Без криків, без сварок. Просто у тиші.
Озирнулася і вперше за довгі роки відчула себе справжньою господинею. Зробила ремонт. Оновила меблі. А наступного року — вперше у житті — поїхала відпочивати за кордон.
І нехай хтось скаже, що вона думає лише про себе, — ні. Вона віддала життя дітям. А тепер, нарешті, живе для себе. І це правильно.
