У дитячому будинку мене врятувала вітчимка після смерті батька. Тепер я хочу подякувати їй.
Моє життя в селі Вересні колись було повним щастя: мама та тато, які мене любили, затишний дім, дитячий сміх. Але лихо розділило все на «до» і «після». Мати захворіла й почала слабшати, залишивши нас із татом у пустоті. Він не впорався із горем — почав пити, і незабаром пляшка стала його єдиною втіхою. Наше життя перетворилось на жах, а я, малий хлопчина, опинився на краю прірви.
У холодильнику було порожньо, їжі не вистачало. Я ходив у драних брудних речах, а однокласники показували на мене пальцями, шепотілися за спиною. Сором змусив мене закритися вдома — я перестав ходити до школи, боявся глузувань. Сусіди помітили, що тут коїться, і погрожували батькові соцслужбою. Працівники прийшли, і на деякий час тато взявся за розум: готував, прибирав, намагався виглядати як усі. Але це була лише маска. Він пив ще більше, а незабаром у нашому домі з’явилась нова жінка.
Її звали Марія. Я, десятирічний Данило, дивився на неї з недовірою. Як батько міг привести когось у наш дім після мами? Але я розумів: якщо вони одружаться, соцслужба нас залишить у спокої. Так Марія увійшла в наше життя, і, на мій подив, виявилась доброю. У неї був син, Ярослав, мій одноліток, і ми швидко подружилися. Батько здавав свою хату, а ми вчетверо жили у просторій хаті Марії. Здавалося, життя налагоджується, і я почав вірити у краще.
Та щастя виявилось крихким. Через два місяці батько помер. Його серце не витримало алкоголю й болю. Я залишився сам, і світ обрушився. Відразу після похорону мене забрали до дитячого будинку — батько й Марія не встигли оформити шлюб, тож я не був їй рідним. Я сидів у холодній кімнаті, дивився у вікно, і відчував, як надія згасає. Здавалося, ніхто мене не потребує, що моє життя скінчено.
Але Марія не кинула мене. Кожного дня вона приходила до дитячого будинку, приносила мені солодощі, розмовляла, обіймала. Вона боролася за мене, збирала документи для усиновлення, бігала по інстанціях. Я не вірив, що таке можливе — мене вже багато разів підводили. Але одного разу вихователька сказала: «Данило, збирай речі. За тобою прийшла мама». Я вийшов до воріт, побачив Марію та Ярослава, і сльози полилися самі. Я кинувся до них, обняв так міцно, наче боявся, що вони зникнуть. Крізь сльози я вперше назвав її мамою і дякував без кінця.
Повернення додому було дивом. Я знову відчув тепло, безпеку, любов. Марія стала для мене не вітчимкою, а справжньою матір’ю — слово «вітчимка» навіть не зривається з язика. Вона дала мені родину, дім, надію, коли я був на межі розпачу.
Роки пролетіли. Я закінчив школу, вступив до університету, отримав диплом і знайшов роботу. Ми з Ярославом лишились братами — не по крові, а по душі. У нас тепер свої родини, але ми не забуваємо Марію. Кожних вихідних їдемо до неї у Вересню, де вона зустрічає нас улюбленими пирогами, теплими обіймами та мудрими порадами. Вона радіє нашим успіхам і підтримує у важкі хвилини. Я дивлюся на неї й не перестаю дякувати долі за таку матір.
Марія врятувала мене, коли я був нікому непотрібен. Вона подарувала мені життя, повне любові й сенсу. Іноді я думаю: що було б, якби вона не прийшла за мною? Чи вистояв би я самотужки? Її вчинок — доказ того, що справжня родина будується не на крові, а на серці. Я хочу сказати їй: «Мамо, дякую за все». І нехай увесь світ знає, яка вона надзвичайна.
