— Знову затримуєшся? — голос Тараса по телефону лунав так, наче долітав не з сусідньої квартири у київській хрущовці, а з протилежного берегу осінньої річки, де вже густо темніло, а туман лягав на воду.
— Так, до десяти, може, й пізніше. Перевірка документів, логістика знову все звалила, — відповіла Наталка й увімкнула гучний зв’язок, одночасно помішуючи каву в чашці та дописуючи листа постачальникам. Поряд — гора невідкритих роздруківок.
— Ти вдома майже не буваєш, — сказав він після довгої паузи. Спокійно, без образи, просто констатація. Але в цьому спокої чулася втома. Не через неї, не через стосунки, а через її вічну відсутність. Через вечори у тиші, ранкову порожнечу.
— Ти ж розумієш.
— Розумію, — знову пауза. Але не глуха. Напружена, щільна, як перед бурею. У цій тиші лунала забагато: стримані почуття, питання без слів, тривожне очікування.
Наталка ненавиділа такі паузи. Вони давили, ніби хтось повільно й навмисно стискав їй грудну клітку. Тиша між ними завжди була повна — не звуків, а болю.
Додому вона повернулася опівночі. Світла не було, лише вузька смужка від нічника у коридорі — Тарас завжди його вмикав, «щоб не спіткнулася». У цьому тьмяному світлі на підлозі валявся один шкарпетка — явно не її. На кухні — записка: «Вечеря у духовці. Ляг спати». Почерк трохи нерівний, як писав наспіх або через хвилювання.
Вона мовчки поїла, їжа була теплою, дбайливо прикрита фольгою. Але смаку не відчувала — ніби все тіло втомилось від сприйняття. Потім відкрила ноутбук, переглянула звіт, прогортала — і миттю закрила. Ванна, умивання, уникнення дзеркала — адже відбиття втомлено дивилося на саму себе. Лягла поруч. Він спав. Спиною до неї. Між ними — простір. Трохи більший, ніж раніше. Чи їй так здавалося?
Ранок розпочався з пробки, зламаного каблука та забутих документів. У маршрутці вона сіла поруч із жінкою років сорока, яка в трубку скаржилася подрузі:
— Прийшов під ранок, смердить тютюном, мовчить, як стіна. А я, дурна, чекаю…
Наталка здригнулася. Ніби почула власну думку — тільки навпаки. Та чекала, не вважаючи ні на що. А вона жила з Тарасом пліч-о-пліч, але, наче, у різних світах.
У офісі ніхто не помітив, що вона прийшла раніше. Ніхто б і не помітив, якби не зданий звіт. Начальник кивнув, буркнув: «Нормально» — і знову втопився у моніторі. Все — за вивіреною схемою: звіт, кивок, тиша. Навіть подяка звучала як команда.
Наталка пішла на кухню, заварила чай. Дивилася, як пакетик тоне у окропі, залишаючи блідий слід. І їй здалося — це єдиний справжній рух за день. Все інше — механіка. Звіти, звіти, звіти. Усе точно, вчасно, правильно. Але ніби не в тому напрямку. Рух заради галочки. Заради того, щоб «функціонувати», а не «жити».
Ввечері вони їли разом. Мовчки. Вилки дзижчали об тарілки, холодильник гув — рівно, як фон. Тарас дивився не на неї, а в стіл. Потім раптом спитав:
— Ти сьогодні вільна?
— Так, здається.
— Може, у кіно?
Вона кивнула. Не відразу. Всередині боровся бажання залишитися вдома й дивна туга, яка підштовхувала — вийти, дихати, відчути щось. Потім підійшла до нього, обіймала ззаду. Він був теплий. Справжній. Ніби якір у її бурі.
— Пробач, — прошепотіла. — Я намагаюсь утримати все: роботу, дім, нас… Щоб не розвалилося.
— Я знаю, — сказав він. — Тільки ж треба жити, а не просто тримати. Ми ж не меблі охороняємо.
Вона нічого не відповіла. Лише міцніше обійняла, притиснула щокою до його спини. І в цій тиші стало трохи легше.
Вони пішли у кіно. На щось гучне й несерйозне — підлітки в залі реготали, хтось шуршав попкорном. А вони сиділи поруч. Держалися за руки. І в цьому простому жесті було більше, ніж у десятках зізнань.
На вулиці було тепло. Весняний вітер гнав пиль уздовж дороги, ліхтарі освітлювали мокрий асфальт. Десь сміявся дитина, хтось обіймався біля вітрини аптеки. Тарас щось розповідав про старого друга, про випадкову зустріч, про дрібниці. А Наталка слухала й раптом усвідомила: їй цього так бракувало. Простого. Звичайного. Справжнього.
Біля під’їзду вона зупинилася.
— Знаєш… У мене все ніби нормально. Ніби, — тихо промовила вона.
Він подивився уважно. Без подиву. Ніби чекав.
— Тож давай зробимо, щоб було справді. Не відразу. Але разом.
Вона кивнула. І вперше за довгий час усередині не стиснулося. А розжалося. І захотілося не просто дотягнути до ранку. А прокинутися й жити.
*Щастя — не в ідеальній картині, а в дрібницях, які не дають їй розсипатися.*
