“Майже добре — але лише майже”
— Знову затримуєшся? — голос Дмитра лунав із трубки так, ніби він долинав не із сусідньої квартири в київській хрущовці, а з іншого берега осінньої річки, де вже згущалися сутінки, а над водою майорив туман.
— Так, до десяти, може й пізніше. Перевірка документів, логістика знову все провалила, — відповіла Наталка, вмикаючи гучний зв’язок, одночасно помішуючи каву та дописуючи листа постачальникам. Поряд лежала стопка недруків, навіть не розгорнута.
— Ти вдома майже не буваєш, — сказав він після довгої паузи. Спокійно, без образи, просто констатуючи факт. Але в цьому спокої відчувалася втома. Не від неї, не від стосунків — а від її вічної відсутності. Від вечорів у тиші, від ранкової порожнечі.
— Ти ж розумієш.
— Розумію, — знову пауза. Але не німа. Напружена, густа, як перед зливою. У цій тиші чулося занадто багато: стримані почуття, запитання без слів, тривожне очікування.
Наталка ненавиділа такі паузи. Вони давили, ніби хтось повільно й навмисне стискав їй груди. Мовчання між ними завжди було повне — не звуків, а болю.
Додому вона повернулася після півночі. Світла не було, лише вузька смужка від нічника у коридорі — Дмитро завжди його вмикав, «щоб не спіткнулась». У цьому приглушеному світлі на підлозі лежав один шкарпетка — явно не її. На кухні — записка: «Вечеря в духовці. Пішов спати». Почерк трохи нервовий, ніби писав наспіх або з хвилюванням.
Вона мовчки поїла, їжа була теплою, люб’язно прикрита фольгою. Але смаку не відчувала — наче все тіло втомилося від відчуттів. Потім відкрила ноутбук, глянула у звіт, прогортала — і миттю закрила. Ванна, умивання, уникання дзеркала — бо відблиск втомився дивитися на саму себе. Лягла поруч. Він спав. Спиною до неї. Між ними — простір. Трохи більший, ніж раніше. Чи це їй лише здавалося?
Ранок почався з пробки, зламаного каблука й забутих документів. У маршрутці вона сіла поряд із жінкою років сорока, яка в трубку скаржилася подрузі:
— Прийшов під ранок, смердить тютюном, мовчить, як риба. А я, дурна, чекаю…
Наталка здригнулася. Ніби почула власну думку — тільки у дзеркальному відображенні. Та — чекала, попри все. А вона — жила з Дмитром пліч-о-пліч, але ніби у різних реальностях.
В офісі ніхто не помітив, що вона прийшла раніше. Ніхто б і не помітив, якби не зданий звіт. Начальник кивнув, буркнув: «Непогано» — і знову втупився у монітор. Все — за накатаною схемою: звіт, кивок, мовчанка. Навіть подяка звучала як команда.
Наталка пішла на кухню, заварила чай. Дивилася, як пакетик тонув у окропі, залишаючи за собою блідий слід. І їй здалося — це єдиний справжній рух за увесь день. Все інше — механіка. Звіти, звіти, звіти. Все точно, вчасно, правильно. Але наче не в тому напрямку. Рух заради галочки. Заради того, щоб «функціонувати», а не «жити».
Ввечері вони їли разом. Мовчки. Вилки дзвеніли об тарілки, холодильник гудів — рівно, як фон. Дмитро дивився не на неї, а в стіл. Потім раптом запитав:
— Ти сьогодні вільна?
— Так, схоже.
— Може, у кіно?
Вона кивнула. Не відразу. Усередині боролися бажання залишитися вдома й дивна туга, яка підштовхувала — вийти, дихати, відчути щось. Потім підійшла до нього, обняла ззаду. Він був теплий. Справжній. Немов якір у її штормі.
— Вибач, — прошепотіла. — Я намагаюся втримати все: роботу, дім, нас… Щоб не розвалилося.
— Я знаю, — сказав він. — Але ж треба жити, а не просто тримати. Ми ж не меблі охороняємо.
Вона нічого не відповіла. Лише міцніше обняла, притулилася щокою до його спини. І в цій тиші стало трохи легше.
Вони пішли у кіно. На щось галасливе й несерйозне — підлітки в залі реготали, хтось шуршав попкорном. А вони сиділи поруч. Трималися за руки. І в цьому простому жесті було більше, ніж у десятці визнань.
На вулиці було тепло. Весняний вітер гнав пил уздовж дороги, ліхтарі освітлювали мокрий асфальт. Десь сміявся дитина, хтось обіймався біля вітрини аптеки. Дмитро щось розповідав про старого друга, про випадкову зустріч, про дрібниці. А Наталка слухала й раптом усвідомила: їй цього так не вистачало. Простого. Звичайного. Справжнього.
Біля під’їзду вона зупинилася.
— Знаєш… У мене все майже добре. Майже, — промовила тихо.
Він подивився уважно. Без подиву. Ніби чекав.
— Ну то давай зробимо, щоб було по-справжньому. Не одразу. Але разом.
Вона кивнула. І вперше за довгий час усередині не стиснулося. А розжалося. І захотілося не просто дотягнути до ранку. А прокинутися — і жити.
