«Майже добре — та не зовсім»
— Знову затримуєшся? — голос Дмитра по телефону звучав так, ніби долітав не з сусідньої квартири у київській хрущовці, а з іншого берегу осінньої річки, де вже густо темніло, і туман лягав на воду.
— Так, до десяти, може й пізніше. Перевірка документів, логістика знову все провалила, — відповіла Наталя й увімкнула гучний зв’язок, одночасно розмішуючи каву в чашці та дописуючи лист постачальникам. Поряд — стопка не роздрукованих паперів.
— Ти вдома майже не буваєш, — сказав він довгою паузою. Спокійно, без образу, просто констатація. Але в цьому спокої чулася втома. Не від неї, не від стосунків, а від її вічної відсутності. Від вечорів у тиші, від ранкової порожнечі.
— Ти ж розумієш.
— Розумію, — знову пауза. Та не глуха. Напружена, щільна, як перед бурею. У цій тиші було занадто багато: стримані почуття, запитання без слів, тривожне очікування.
Наталя ненавиділа такі паузи. Вони тиснули, ніби хтось повільно і навмисно стискав їй грудну клітку. Тиша між ними завжди була повна — не звуків, а болю.
Додому вона повернулася близько півночі. Світла не було, лише вузька смужка від нічника в коридорі — Дмитро завжди його вмикав, «щоб не спіткнулася». У цьому тьмяному світлі на підлозі валявся один шкарпетка — явно не її. На кухні — записка: «Вечеря в духовці. Ліг спати». Почерк трохи неврівноважений, ніби писав поспіхом або з хвилювання.
Вона мовчки поїла, їжа була теплою, турботливо прикрита фольгою. Але смаку не відчувала — наче все тіло втомилося відчуття. Потім відкрила ноутбук, переглянула звіт, прочитала — і одразу закрила. Ванна кімната, умивання, уникнення дзеркала — тому що відображення втомило дивитися на саму себе. Лягла поруч. Він спав. Спиною до неї. Між ними — простір. Трохи більше, ніж раніше. Чи це їй лише здавалося?
Ранок почався з пробки, зламаного каблука та забутих документів. У маршрутці вона сіла поряд із жінкою років сорока, яка в слухавку скаржилася подрузі:
— Прийшов під ранок, смердить тютюном, мовчить, як риба. А я, дурна, чекаю…
Наталя здригнулася. Начебто почула власну думку — тільки навиворіт. Та — чекала, незважаючи ні на що. А вона — жила з Дмитром пліч-о-пліч, але наче в різних реальностях.
У офісі ніхто не помітив, що вона прийшла раніше. Ніхто б не помітив, якби не зданий звіт. Начальник кивнув, буркнув: «Добре» — і знову втопився у моніторі. Все — за наїжденою схемою: звіт, кивок, тиша. Навіть подяка звучала як наказ.
Наталя пішла на кухню, заварила чай. Дивилася, як пакетик тоне в окропі, залишаючи блідий слід. І їй здалося — це єдиний справжній рух за день. Все інше — механіка. Звіти, звіти, звіти. Все точно, вчасно, правильно. Але наче не в тому напрямку. Рух заради галочки. Заради того, щоб «функціонувати», а не «жити».
Ввечері вони їли разом. Мовчки. Вилки дзвеніли об тарілки, холодильник гудів — рівно, як фон. Дмитро дивився не на неї, а в стіл. Потім раптом запитав:
— Ти сьогодні вільна ввечері?
— Так, схоже.
— Може, у кіно?
Вона кивнула. Не відразу. У середині боровся бажання залишитися вдома і дивна туга, що підштовхувала — вийти, дихати, відчути хоч щось. Потім підійшла до нього, обняла зі спини. Він був теплим. Справжнім. Неначе якір у її штормі.
— Пробач, — прошепотіла. — Я намагаюся все втримати: роботу, дім, нас… Щоб не розвалилося.
— Я знаю, — сказав він. — Треба ж жити, а не просто тримати. Ми ж не меблі охороняємо.
Вона нічого не відповіла. Лише міцніше обняла, притулилася щокою до його спини. І в цій тиші стало трохи легше.
Вони пішли у кіно. На щось галасливе й несерйозне — підлітки в залі реготали, хтось шуршав попкорном. А вони сиділи поруч. Трималися за руки. І в цьому простому жесті було більше, ніж у десятці визнань.
На вулиці було тепло. Весняний вітер гнав пил уздовж дороги, ліхтарі освітлювали мокрий асфальт. Десь сміявся дитина, хтось обіймався біля вітрини аптеки. Дмитро щось розповідав про старого друга, про випадкову зустріч, про дрібниці. А Наталя слухала й раптом усвідомила: їй цього так бракувало. Простого. Звичайного. Справжнього.
Біля під’їзду вона зупинилася.
— Знаєш… У мене все майже добре. Майже, — сказала вона тихо.
Він подивився уважно. Без подиву. Наче чекав.
— Ну то давай зробимо, щоб було справді добре. Не відразу. Але разом.
Вона кивнула. І вперше за довгий час усередині не стиснулося. А розпрямилося. І захотілося не просто дотягнути до ранку. А прокинутися й жити.
