— Знову затримуєшся? — голос Миколи в трубці звучав глухо, наче долітав здалеку, з берега холодного дніпровського плеса, де вже скупчувалися сутінки.
— Так. До одинадцятої, може, пізніше. У нас тут аврал з поставками, — відповіла Оксана, натискаючи на гучний зв’язок. Однією рукою вона дописувала листа клієнтам, іншою мішала охолонулу каву. Чашка стояла на краю столу, поряд валялися чернетки звітів, які вона так і не відкрила.
— Ти ніби й не живеш вдома, — сказав він після довгої паузи. Без звинувачень, просто констатація. Але в цьому була туга — за її нескінченними робочими годинами, за порожніми вечорами, за ранками, де їхні розмови розчинялися у тиші.
— Ти ж знаєш, як це, — відповіла вона, відчуваючи, як голос тремтить від втоми.
— Знаю. — Тиша нависла, важка, як січневий мороз. У ній лунало ехо нерозказаних слів, які обоє відчували, але не наважувалися вимовити.
Оксана ненавиділа цю тишу. Вона була занадто живою, занадто насиченою. У ній тонули їхні непромовлені думки, їхня втома, їхні спроби удати, що все ще тримається.
Додому вона повернулася опівночі. Квартира у спальному районі Києва зустріла її темрявою, лише у передпокої тьмяно горіла лампочка — Микола завжди залишав її, «щоб ти не спіткнулася». Світло падало вузькою смугою на підлогу, вихоплюючи самотній шкарпеток — явно його. На кухні лежала записка: «Їжа в мікрохвильовці. Сплю». Почерк був нерівним, ніби писав наспіх, тікаючи від чогось.
Вона сіла за стіл, розігріла вечерю, їла у напівтемряві, не відчуваючи смаку. Усе було на своїх місцях: гаряча їжа, тепле світло, турбота у двох рядках. Але всередині все стискалося від холоду. Вона відкрила ноутбук, прогортала звіт, закрила. Екран дивився на неї порожньо, як дзеркало, в якому не було відповідей. Потім пішла у ванну, умилася, уникаючи свого відбиття — занадто втомлені очі, занадто багато безсонних ночей. Лягла поруч із Миколою. Він спав, повернувшись спиною, дихав рівно. Між ними було трохи більше порожнечі, ніж учора. Чи їй це лише здавалося.
Ранок почався з пробок і зірваного ремінця на туфлях. У маршрутці Оксана опинилася поруч із жінкою років сорока п’яти, яка голосно скаржилася у телефон: «Він знову прийшов під ранок, мовчить, смердить пивом, а я, дурна, все чекаю». Ці слова вдарили, як луна. Тільки навпаки. Та жінка чекала, попри біль. А Оксана жила поруч із Миколою, але ніби в іншому світі, де їхні світи ледве торкалися один одного.
В офісі начальник не помітив, що вона прийшла раніше. Не помітив би і її звіт, якби вона не поклала його на стіл. Він буркнув: «Нормально», не відриваючись від екрана. Усе йшло за звичним сценарієм: завдання, звіт, кивок, тиша. Навіть похвала звучала, як наказ.
Оксана пішла до офісної кухні, заварила каву. Спостерігала, як зерна повільно віддають аромат у гарячій воді, залишаючи за собою темний слід, наче щось невидиме розчинялося. Це було єдиним, що здавалося справжнім у той момент.
У якусь мить вона усвідомила: усе, що вона робить, — правильно. Бездоганно. Надійно, без помилок. Але це був рух у нікуди. Ніби машина, що мчить рівною дорогою, але без пункту призначення. Усе гладко, без збоїв. І безглуздо. Вона віддавала себе цим звітам, цим дедлайнам, цим галочкам, забуваючи запитати: чи веде це кудись, крім чергової папки на робочому столі?
Вечором вони вечеряли разом. У тиші. Ложки дзвеніли об тарілки, за вікном шумів вітер, а холодильник тихо гудів, нагадуючи, що життя йде своїм шляхом. Микола дивився у свою тарілку, уникаючи її погляду. Раптом запитав:
— Сьогодні не працюватимеш допізна?
— Не маю, — відповіла вона, відчуваючи, як голос тремтить від надії.
— Може, у кіно сходимо?
Вона кивнула, затримавшись, ніби зважуючи, чи вистачить сил просто жити, а не бігти. Потім підійшла, обійняла його ззаду. Він був теплим, живим, справжнім. Як маяк у бурю, до якого можна прийнятися, якщо все почне розвалюватися.
— Вибач, — прошепотіла вона. — Я просто хочу, щоб усе залишалося цілим. Робота, ми, дім… Усе разом.
— Я знаю, — тихо відповів він. — Але ми ж не фортецю будуємо. Ми живемо. Правда?
Вона мовчала. Просто притиснулася до його спини, вдихаючи запах його сорочки. Він стиснув її руку, ніби це було єдине, що могло втримати їх разом.
У кіно вони пішли на якийсь легкий фільм — з погонями, жартами та вибухами. Сюжет губився у шумі, але це було неважливо. У темряві залу крісла були м’якими, екран — величезним, а їхні руки — переплетеними. І від цього ставало легВони вийшли з кінотеатру, і дощ, що почався раптово, змусив їх бігти до найближчої кав’ярні, де, сміючись і відтрушуючи краплі з одягу, вони зрозуміли, що саме ці дрібниці — дощ, спільні сміхи, літній вітер — і є тими нитками, які шиють їхні світи воєдино.
