**Ще майже все гаразд**
— Знову затримує— Знову затримуєшся? — голос Микити в трубці звучав глухо, якби долітав іздалеку, з берега холодної дніпровської річки, де вже скупчувалися сутінки.
— Так. До одинадцятої, може, довше. У нас тут аврал із поставками, — відповіла Оксана, натискаючи кнопку гучного зв’язку. Однією рукою дописувала листа клієнтам, іншою розмішувала остиглий чай. Чашка стояла на краю столу, поруч валялися чернетки звітів, які вона так і не відкрила.
— Ти немов і не живеш вдома, — сказав він після довгої паузи. Без звинувачень, просто констатація. Але в цьому факті відчувалася туга — за її нескінченними робочими годинами, за порожніми вечорами, за ранками, де їхні розмови розчинялися в мовчанні.
— Ти ж знаєш, як це буває, — відгукнулась вона, відчуваючи, як голос тремтить від втоми.
— Знаю. — Тиша нависла, важка, як зимове повітря. У ній лунало ехо нерозказаних слів, які обоє відчували, але не насмілювалися вимовити.
Оксана ненавиділа цю тишу. Вона була занадто живою, занадто насиченою. У ній тонули їхні непромовки, їхня втома, їхні спроби удати, що все ще тримається.
Додому вона повернулася за північ. Квартира в спальному районі Києва зустріла її темрявою, лише у передпокої тьмяно горіла лампочка — Микита завжди залишав її, «щоб не спіткнулась». Світло падало вузькою смугою на підлогу, вихоплюючи самотній шкарпеток — явно його. На кухні лежала записка: «Їжа у мікрохвильовці. Сплю». Почерк був нерівним, наче писав навпіл, тікаючи від чогось.
Вона сіла за стіл, розігріла вечерю, їла у напівтемряві, не відчуваючи смаку. Усе було на своїх місцях: гаряча їжа, тепле світло, турбота у двох рядках. Але всередині стискався холод. Вона відкрила ноутбук, прогортала звіт, закрила. Екран дивився на неї порожньо, як дзеркало, у якому не було відповідей. Потім пішла у ванну, умилася, уникаючи свого відображення — занадто втомлені очі, занадто багато безсонних ночей. Лягла поруч із Микитою. Він спав, повернувшись спиною, дихав рівно. Між ними було трохи більше порожнечі, ніж учора. Чи їй лише так здавалося.
Ранок почався з пробок і зірваного ремінця на туфлях. У метро Оксана опинилася поруч із жінкою років п’ятдесяти, яка голосно скаржилася у телефон: «Він знову прийшов під ранок, мовчить, смердить пивом, а я, дурна, все чекаю». Ці слова вдарили, немов луна. Тільки навпаки. Та жінка чекала, незважаючи на біль. А Оксана жила поруч із Микитою, та наче в іншому всесвіті, де їхні світи ледь торкалися один одного.
В офісі керівник не помітив, що вона прийшла раніше. Не помітив би і її звіт, якби вона не поклала його на стіл. Він буркнув: «Нормально», не відриваючись від екрану. Усе йшло за звичним сценарієм: завдання, звіт, кивок, мовчанка. Навіть похвала звучала, як наказ.
Оксана вийшла до офісної кухні, заварила чай. Дивилася, як чайний пакетик повільно занурюється у гарячу воду, залишаючи за собою темний слід, ніби розчиняючи щось невидиме. Це було єдиним, що здавалося справжнім у ту мить.
У якийсь момент вона усвідомила: усе, що вона робить, — правильно. Бездоганно. Надійно, без помилок. Але це був рух у нікуди. Ніби автомобіль, що мчить рівною дорогою, але без пункту призначення. Усе гладко, без збоїв. І безглуздо. Вона віддавала себе цим звітам, цим дедлайнам, цим галочкам, забуваючи запитати: чи веде це кудись, окрім чергової папки на робочому столі?
Ввечері вони вечеряли разом. У тиші. Ложки брязкали об тарілки, за вікном шумів вітер, а холодильник тихо гудів, нагадуючи, що життя йде своєю чергою. Микита дивився у свою тарілку, уникаючи її погляду. Раптом запитав:
— Сьогодні не працюватимеш до ночі?
— Не повинна, — відповіла вона, відчуваючи, як голос тремтить від надії.
— Може, у кіно сходимо?
Вона кивнула, вагаючись, ніби зважуючи, чи вистачить сил просто жити, а не бігти. Потім підійшла, обійняла його ззаду. Він був теплим, живим, справжнім. Як маяк у бурю, до якого можна притулитися, коли все починає валитися.
— Вибач, — прошепотіла вона. — Я просто хочу, щоб усе залишилося цілим. Робота, ми, дім… Усе разом.
— Я знаю, — тихо відповів він. — Але ми ж не фортецю будуємо. Ми живемо. Правда?
Вона мовчала. Просто притискалася до його спини, вдихаючи запах його сорочки. Він стиснув її руку, наче це було єдине, що могло втримати їх разом.
У кіно вони пішли на якийсь легкий фільм — з погонями, жартами та вибухами. Сюжет губився у шумі, але це було неважливо. У темряві залу крісла були м’якими, екран — величезним, а їхні руки — переплетеними. І від цього ставало легдіхати.
